Розділ «Частина перша»

Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.

Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.

— Куди ми попали?! Куди?! — вигукнув канадець. — Чи не до Квебекського музею?

— З дозволу пана професора, — зауважив Консель, — скорше до готелю «Сомерар»!

— Друзі мої,— мовив я, даючи їм знак увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п'ятдесят метрів нижче від рівня моря.

— Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, — сказав Консель. — Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.

— Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.

Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів:

«Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…

Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.

Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і спитався, що чував або бачив він.

— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?

— Електрична!

— Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, — спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, — може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п'ятдесят, сто?

— Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради — викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.

— Спостерігати! — вигукнув гарпунер. — Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…

На останнім Недовім слові в салоні раптом погасло світло й запала цілковита темрява — аж мені враз заболіли очі, як то буває, коли зненацька вийдеш із пітьми на яскраве світло.

Ми заніміли, не знаючи, яка ще чигає на нас несподіванка — приємна чи лиха. Аж тут щось зашурхотіло. Здавалося, зовнішня обшивка «Наутілуса» розсувається.

— По всьому! Каюк! — вигукнув Нед.

— Зграя гідромедуз! — пробурмотів Консель.