Розділ «Частина перша»

— Обіцяю, пане професоре, — не вельми певно відповів Нед Ленд. — Не прохоплюся жодним гнівним словом, не зроблю жодного брутального жесту, хай би навіть пізнилися нас годувати.

— Глядіть же, Неде, ви пообіцяли.

Розмова на цьому урвалася, і кожен з нас поринув у свої думи. Скажу по щирості: на відміну від Ленда, я не тішив себе оманою. Я не сподівався, як він, на слушну нагоду. Підводне судно, здатне отак маневрувати, мусить мати численну обслугу: отже, ставши до боротьби, ми зіткнулися б з дужим ворогом. Та передовсім треба бути вільними — а нас ув'язнено. Я не уявляю собі, як можна вирватися з цієї герметичної крицевої тюрми. А коли той дивний капітан пильнує якоїсь таємниці, а це, далебі, правда — він не дасть нам вільно ходити його судном. Та чи знищить він нас без жалю, а чи колись висадить на безлюдний острів? Усього можна сподіватися. Всі мої здогади — ймовірні, і треба бути Недом Лендом, щоб за такої скрути плекати надію, що ми виборемо волю.

Добре знаючи Неда Ленда, я був певен, що ця маячня зовсім заморочить йому голову. Я вже відчував — у горлянці йому застрягли прокляття, і бачив — його аж сіпало з люті. Він метався, ніби в клітці хижий звір, гатив у стіну кулаками й ногами. Час збігав, і голод дошкуляв дедалі гостріше, а стюард не з'являвся. Господарі судна або забули про потерпілих катастрофу, або їм було байдуже; та, власне, ми й не знали, чи вони мали добрі наміри щодо нас.

Неда Ленда з голоду напали вже корчі, він хижів дедалі дужче, і я боявся, що попри свою обіцянку канадець вибухне люттю, тільки-но з'явиться хтось із команди.

Минуло ще дві години, Нед Ленд геть утратив тяму. Він гнівно гукав, але марно; залізні стіни були глухі. На судні все мовби вимерло — не долинало жодного звуку. Воно стояло на місці, бо інакше ми відчували б дрижання корпусу. Занурене в морську безодню, воно вже не належало землі. Це грізне безгоміння страхало найдужче.

Нас покинуто, нас замуровано в цій в'язниці. Я й думати не важився, чи надовго, а чи ні. Промінчик надії, що сяйнув був мені за нашої зустрічі з капітаном, поволі згасав. Приязний погляд, ясне обличчя, шляхетна статура — все розтануло в моїй пам'яті. Я уявив собі цього загадкового чоловіка таким, який він, певно, є насправді — невблаганним, жорстоким. Він, мабуть, вище людяності; він не має жалю; він уважає всіх людей за ворогів; він присягнув їм у вічній зненависті!

Та невже ж він лишить нас отак напризволяще, віддасть на люті муки голодної смерті? Ці страшні думки зовсім мене заполонили, в уяві поставали жахливі видива; я впав у відчай. Консель був спокійний. Нед Ленд гнівно ричав.

Аж ось іззовні почувся шум. Щось затупотіло по металевому настилові. Загриміли засуви, двері відчинилися, ввійшов стюард.

І тут канадець, перше ніж я встиг кинутись йому навперейми, шарпнувся до сердеги, повалив його, вп'явся йому в горло. Стюард захрипів під його дужими руками.

Консель силкувався звільнити з гарпунерових рук уже напівживу жертву, я й собі вихопився помогти йому, та так і заклякнув на місці, несподівано почувши, слова, мовлені по-французькому:

— Заспокойтеся, містере Ленде, і ви, пане професоре. Вислухайте мене, прошу.

X

ЛЮДИНА ВОД

Ці слова промовив капітан судна.

Нед Ленд умить схопився.

Ледве живий стюард на знак свого хазяїна, хитаючись, вийшов. І така була тут капітанова влада, що стюард ані єдиним жестом не показав своєї злоби. Консель і той, мені на подив, сторопів із дива. Ми мовчки чекали, чим закінчиться ота сцена.

Капітан, спершись на ріг столу і схрестивши на грудях руки, дивився на нас дуже пильно. Може, він вагався — заводити мову чи ні? Може, шкодував, що необачно зронив ті французькі слова? Я не годен був того вгадати.

Якийсь час усі мовчали.

— Панове, — нарешті промовив капітан голосом спокійним і проникливим, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою й латинською мовами. Я міг би заговорити за першої зустрічі, та мені хотілося спершу придивитись до вас, а тоді все розважити. Те, що ви розповіли про себе, — вірогідне, і я певен — ви ті самі люди, за яких себе видаєте. Отже, випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією, з його служником Конселем та з Недом Лендом, гарпунером «Авраама Лінкольна» — фрегата військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.