Розділ «Частина перша»

Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.

IX

НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ

Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.

Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.

Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?

Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.

Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.

«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!

Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…

Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.

Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!

Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.

— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.

— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?

— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?

Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.

— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».

— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.

— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?