Розділ «Троянди в'януть, сад пропав»

— Дами йдуть до столу, — сказала вона. Її рука досі стискала кросівку, але тепер уже значно повільніше. Кров на її щоці висохла до емалевого блиску. — Дами йдуть до столу, дами йдуть до столу. Пан Рікарді залишається на посту, а дами йдуть до столу.

— Так, люба, — м'яко сказав Том. — Пан Рікарді залишився на своєму посту, правда ж?

— Дами йдуть до столу. — Єдине око повернулося до Клая, і вона вдруге заговорила чужим голосом. Тим, який він чув від самого себе. Цього разу це були тільки чотири слова. — Твій син з нами.

— Брешеш, — прошепотів Клай. Його кулаки стиснулися, і він ледве втримався, щоб не вдарити дівчинку, що помирала. — Виродок! Ти брешеш.

— Дами йдуть до столу, і ми всі п'ємо чай, — сказала Аліса.

На сході поволі почали з'являтися перші промені світла. Том сів поруч із Клаєм і обережно торкнувся його руки.

— Якщо вони читають думки, — сказав він, — то могли дізнатися, що у тебе є син і що ти дуже хвилюєшся за нього. Для них це так просто, як для тебе знайти щось у «Ґуґлі». Той мерзотник міг використати Алісу, щоб помучити тебе.

— Знаю, — відповів Клай. Він знав іще дещо: те, що Аліса сказала голосом Гарварда, було дуже схоже на правду. — Знаєш, про що я постійно думаю?

Том заперечно похитав головою.

— Коли він був маленький, рочків три чи чотири... тоді у нас із Шарон ще все було добре, і ми називали його Крихіткою Джонні... він прибігав щоразу, коли дзвонив телефон. Кричав: «Фо-фо-ме-ме»? Ми були у захваті. А якщо дзвонили його бабуся чи дідусь, ми казали: «Фо-фо-те-те» — і давали йому трубку. І я досі пам'ятаю, якою здоровенною вона здавалася у його крихітних ручках... і біля його вушка...

— Клаю, не треба.

— А тепер... тепер... — Продовжити він не зміг. Та й не треба було.

— Ідіть сюди! — покликав Джордан. Його голос був сповнений страждання. — Швидше!

Вони поспішили туди, де лежала Аліса. Її тіло охопила судома, хребет вигнувся дугою, і в смертельній агонії вона трохи піднялася над землею. Єдине око вилізло з орбіти, кутики губ опустилися. А тоді все тіло раптово обм'якло. Вона назвала ім'я, яке нічого їм не говорило, — Генрі, — і востаннє стиснула кросівку. Потім пальці розслабилися, і кросівка вислизнула. Аліса востаннє зітхнула, і з її розтулених вуст вийшла майже прозора біла хмарка.

Джордан перевів погляд із Клая на Тома і знову подивився на Клая.

— Вона...

— Так, — сказав Клай.

Джордан гірко заридав. Дозволивши Алісі востаннє подивитися на зорі, що вже бліднули, Клай закрив їй око рукою.

Неподалік від яблуневого саду стояла ферма. В одному з сараїв вони знайшли лопати й, вклавши Алісі в руку кросівку, поховали її під яблунею. Усі погодилися, що такою була б її остання воля. На прохання Джордана Том іще раз прочитав сороковий псалом, хоча тепер йому ледве вдалося дочитати його до кінця. Кожен із них сказав, якою їм запам'яталася Аліса. Поки тривала ця частина імпровізованої заупокійної служби, повз них, прямуючи на північ, пройшла не дуже велика зграя фонолюдей. Їх помітили, але не потурбували. І Клая це анітрохи не здивувало. Вони ж божевільні, недоторканні... і Канонір та Гарольд дізнаються про це на свою біду. У цьому він не сумнівався.

Більшу частину дня вони проспали на фермі, а тоді вирушили до Кент-Понда. Клай більше не сподівався, що знайде там свого сина, але ще не втратив надії знайти вісточку від нього чи, може, від Шарон. Якби він знав, що вона жива, то зміг би хоч трохи відігнати смуток, який зараз свинцевою мантією притискав його до землі.