Розділ «Імпульс»

 Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбом і портфель, що лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен — о боги, подумав він, як багато крові, — уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до «Темного Мандрівника», за винятком якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації «Вогнів міста», малий чолов'яга аж підскочив.

— Це у готелі, — сказав Клай.

— Знаю, це я просто так... О Боже! — Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?

— Вона мертва, — сказав йому Клай. — Принаймні я цілком у цьому впевнений. — Це зробила он та дівчина... — Він показав на Світлу Фею. — Зубами.

— Жартуєш?

— Хотів би я, щоб це був жарт.

Десь на Бойлстон-стрит пролунав черговий вибух. Обидва чоловіки зіщулилися. Клай зрозумів, що зараз відчуває запах диму. Він підхопив пакет із маленьким скарбом та свій портфель і забрав їх подалі від калюжі крові.

— Це моє, — сказав він, подумки здивувавшись, чому це він відчуває потребу пояснити.

Низькорослий чоловік, на якому був твідовий костюм — досить елегантний, подумав Клай, — усе ще з жахом незмигно дивився на скоцюрблене тіло жінки, що спинилася, аби купити морозива, і втратила спочатку свого собаку, а потім і життя. Позаду них, сміючись і вигукуючи «Ура!», по тротуару бігли троє юнаків. Двоє були у кепках «Ред Сокс», повернутих козирками назад. Один притискав до грудей картонну коробку, на якій збоку синім шрифтом було надруковане слово Panasonic. Цей хлопець вступив правою кросівкою в калюжу крові, що натекла з Бізнес-вумен, і однією ногою залишав за собою слід, який поступово зникав за ним, коли він і його приятелі все далі й далі бігли у напрямку східного краю парку Коммон і китайського кварталу, що лежав за ним.

Клай опустився на одне коліно й вільною рукою (у другій він тримав портфель, бо ще більше боявся втратити його після того, як побачив хлопця-спринтера з коробкою Panasonic) підняв руку Світлої Феї. Пульс він намацав одразу — повільний, але відчутний і рівномірний. Клай відчув величезне полегшення. Що б вона не зробила, це лише дитина. Йому не хотілося думати, що він забив її на смерть прес-пап'є, яке мало стати подарунком для його дружини.

— Обережно, обережно! — майже проспівав вусатий коротун. Але Клай не мав часу озирнутись. На щастя, попередження про небезпеку не справдилося. З Бойлстон-стрит різко звернув великий джип — один із тих, що є безпечними, з точки зору ОПЕК, — і щонайменше за двадцять ярдів від того місця, де стояв Клай, в'їхав у парк, змітаючи кований залізний паркан на своєму шляху, і зупинився, занурившись по самий бампер у качиний ставок.

Двері відчинилися, і з салону, викрикуючи у небо щось незрозуміле, виповз молодий чоловік. Він впав на коліна у воду, зачерпнув трохи обома руками і напився (Клай побіжно подумав про те, скільки поколінь качок роками безтурботно гидили у цей ставок), а тоді з зусиллям зіп'явся на ноги і побрів на протилежний бік. Усе ще розмахуючи руками й вигукуючи слова своєї безглуздої проповіді, він зник у гущавині дерев.

— Треба знайти лікаря для цієї дівчинки, — звернувся Клай до вусатого чоловіка. — Вона непритомна, але помирати їй ще рано.

— Що нам справді треба зробити, так це хутчіше забратися з вулиці, поки нас не переїхали, — сказав вусань. Ніби на доказ цих слів, неподалік від розбитої амфібії якесь таксі зіштовхнулося з довжелезним лімузином. Лімузин їхав по зустрічній смузі, але найбільше від аварії постраждало таксі. Стоячи навколішках на тротуарі, Клай зі свого місця побачив, як таксист вилетів крізь передній отвір, у якому на той момент вже не було лобового скла, і впав на проїжджу частину, підняв скривавлену руку догори і заволав.

Авжеж, вусань мав рацію. Найраціональніший хід думок, на який Клай був нині здатний (він лише трохи зміг пробитися крізь пелену шоку, що огортала його свідомість), підказував, що у цих обставинах найрозумнішим буде забратися до дідька з Бойлстон-стрит і знайти безпечне місце. Якщо це й акт тероризму, то він не схожий на жоден з тих, які Клай коли-небудь бачив чи про які читав. Що йому — їм — слід зараз зробити, так це пересидіти у сховку, поки ситуація не проясниться. А для цього, мабуть, треба знайти десь телевізор. Але він не хотів кидати на вулиці цю непритомну дівчинку, що несподівано перетворилася на навіжену. Усі фібри його в цілому доброго і, без сумніву, шляхетного серця опиратися цьому.

— Ви йдіть, — звелів він коротунові з вусами. Але сказано це було з відчутним ваганням. Він не мав жодного уявлення про те, Що це за людина, але принаймні коротун не плів нісенітниць і не здіймав руки догори. І не кидався на Клая, вишкіривши зуби, з наміром перегризти йому горлянку. — Знайдіть собі безпечне місце в будинку. Я... — Що сказати на закінчення, Клай не знав.

— Що ви? — спитав вусань і зіщулився, бо пролунав черговий вибух, відлуння якого, здавалося, йшло просто з-за готелю. Звідти стовпом повалив чорний дим: він залишав плями на блакитному небі й здіймався дедалі вище, а на значній височині його розвіював вітер.

— Слід зателефонувати до поліції, — несподівано осяяло Клая. — У неї є мобільний. Він показав великим пальцем на мертву Бізнес-вумен, що лежала в калюжі власної крові. — Вона розмовляла по ньому перед тим... як уся ця фігня...

Він замовк, докладно відновлюючи у пам'яті картину того, що сталося перед тим, як почався весь цей кошмар. Його погляд несвідомо переміщувався з мертвої жінки на дівчину, що лежала непритомна, і мандрував далі, до уламків її зеленого мобільного телефону.

У повітрі почали наростати звуки сирен, що помітно різнилися за своєю тональністю. Клай припустив, що сирена однієї висоти звуку належала поліцейським машинам, іншої — пожежникам. Мабуть, людині, що мешкала у цьому місті, було б легко розрізнити їх, але Клай не міг цього зробити, бо він був із Кент-Понда, штат Мен, і понад усе на світі зараз бажав опинитися там, удома.