Розділ «Мобільне бінґо»

Приходь — і зможеш поговорити з тими, кого любиш.

Приходь. Так. Це основне. А щойно ти наблизився на достатню відстань, тебе одразу ж позбавляють вибору. Телепатія й мрія про безпеку надурили тебе. Ти став у чергу. Слухав, як Лахмітник наказує тобі проходити, всі зателефонують тим, кого вони люблять, але вас багато, а нам потрібно обробити якомога більше, поки не сіло сонце і ми не ввімкнули Бетті Мідлер з її піснею «Вітер під моїми крилами».

Але як їм вдавалося продовжувати почате, адже світло зникло, міста згоріли, а цивілізація провалилася в криваву безодню? Яким чином вони й досі поповнювали мільйонні лави фонерів, щоб компенсувати втрату тих, що загинули в перші дні та під час винищення зграй? Їм це вдавалося, тому що передача Імпульсу досі тривала. Десь у підпільній лабораторії чи гаражі божевільного досі працював на елементах живлення якийсь пристрій, якийсь модем, що безупинно передавав свій неперервний божевільний сигнал на супутники, які літали довкола планети, чи на вежі-ретранслятори надвисоких частот, що скували її сталевим поясом. А який номер ти міг набрати, щоб гарантовано мати відповідь на свій дзвінок, хай навіть це буде запис на автовідповідачі?

Авжеж, 911.

І швидше за все, саме це й сталося з Крихіткою Джонні.

Клай знав. Він запізнився.

Тоді навіщо ж він і досі бреде на північ у сльотавій темряві? Попереду, не так далеко, лежав Ньюфілд, а там він зійде з траси-11 і рушить далі трасою-160. І він підозрював, що варто трохи пройти трасою-160 уперед, і дні, коли йому доводилося читати дорожні знаки (чи щось інше), закінчаться. То навіщо?

Але Клай знав причину так само добре, як і те, що означають віддалений гуркіт і тихий короткий автомобільний гудок, які долинули до нього з дощової пітьми: один зі спринтерів зійшов з дистанції. Він ішов далі через записку на дверях, що трималася на невеличкому шматочку скотча, готова будь-якої миті відірватися. Він ішов, бо на дошці оголошень в муніципалітеті була друга записка, наполовину схована під сповненим надії листом, який Айріс Нолан адресувала своїй сестрі. Обидва рази його син написав великими літерами одні й ті самі слова: БУДЬ ЛАСКА, ПРИЙДИ І ЗАБЕРИ МЕНЕ.

І якщо він запізнився, щоб забрати Джонні, то, може, у нього ще є час побачити його і сказати, що він прагнув. Раптом йому вдасться протриматися досить довго, щоб зробити це, хай навіть його й змусять скористатися одним з мобільних телефонів?

Що ж до платформ і тисячного натовпу перед ними...

— У Кашваці немає футбольного поля, — сказав він.

І тут же голос Джордана у голові прошепотів: «Це віртуальний стадіон».

Клай відкинув цю думку. Позбувся її. Він уже прийняв рішення. Ясна річ, це було божевілля, але весь світ теж з'їхав з глузду, тож у Клая з ним була повна гармонія.

Коли до третьої ранку залишалася чверть години, Клай вийшов на перехрестя трас 11 та 160. Ноги боліли, а сам він промок, не допомагала й куртка з каптуром, яку взяв у будиночку доглядача музею в Спрінґвейлі. На перетині доріг утворилося величезне звалище автомобілів, до якого приєднався й той «корвет», що промчав повз Клая у Норт-Шеплі. З добряче пом'ятого лівого вікна головою й руками донизу звисав водій. Коли Клай спробував підвести йому голову, аби дізнатися, чи він ще живий, верхня половина тіла впала на дорогу, тягнучи за собою м'ясисте кільце кишок. Клай відсахнувся до телефонного стовпа, притулився до дерева лобом, що раптом став дуже гарячим, і блював доти, доки шлунок не звільнився.

На другому боці перехрестя, там, де траса-160 повертала на північ, стояла невелика крамниця під назвою «Ньюфілдська факторія». Напис на вітрині обіцяв: ЦУКЕРКИ ПАТОКА ВИРОБИ ІНДІАНЦІВ «НІК-НАКИ». Схоже було на те, що засмічена крамничка зазнала набігів грабіжників, але у ній можна було заховатися від дощу і того випадкового переляку, з яким він щойно зіткнувся. Клай зайшов усередину. Сидів, низько опустивши голову, доки не перестав відчувати млості. У крамниці були трупи, він відчував сморід, але хтось їх накрив брезентом. На видноті залишалося тільки два тіла, і принаймні вони не були розчленовані. Холодильник для пива стояв розбитий і порожній, автомат з напоями — тільки розбитий. Він узяв банку імбирного пива і вицідив його довгими повільними ковтками, перестаючи пити тільки тоді, коли підступав відриг. І мало-помалу його самопочуття поліпшилося.

Він страшенно сумував за своїми друзями. Той бідолаха надворі та його напарник з перегонів були єдиними спринтерами, яких він бачив за всю ту ніч, а гурти біженців узагалі не зустрічалися. Усю ніч він провів на самоті, наодинці зі своїми думками. Можливо, через погану погоду люди вирішили поховатися під дахи або ж тепер мандрували вдень. Тепер ніщо не стояло їм на заваді, бо фонери перейшли від вбивства до вербування.

Йому спало на думку, що цієї ночі не було чутно «музики зграй», як називала її Аліса. Можливо, всі зграї ночували на півдні, крім однієї великої (за його припущенням, це могла бути тільки велика зграя), що керує кашвацьким пунктом перетворення. Це не надто турбувало Клая. Навіть попри самотність, він усе одно сприймав відпочинок від «Сподіваюсь, ти танцюєш» та «Теми з "Літнього будинку"» як маленький подарунок.

Він вирішив, що йтиме ще максимум одну годину, а потім заповзе в якусь нору. Холодний дощ його просто вбивав. Із «Ньюфілдської факторії» він пішов, відвертаючи погляд від розбитого «корвета» і останків людського тіла біля нього, які заливав дощ.

Однак йшов він до самого світанку, частково тому, що дощ перестав, але основна причина полягала в іншому. На трасі-160 не було жодного притулку під накриттям, її обступав тільки ліс. Нарешті, приблизно о пів на п'яту, він проминув зрешечений кулями щит, на якому було написано «В'ЇЗД ДО ҐЕРЛЕЙВІЛЯ, ПОСЕЛЕННЯ МУНІЦИПАЛЬНОЇ КВАЗІКОРПОРАЦІЇ». Хвилин за десять по тому він пройшов повз місце, завдяки якому існував Ґерлейвіль — тобто ґерлейвільську каменоломню, величезний кар'єр з кількома прибудовами, самоскидами й гаражем біля підніжжя видовбаних гранітних стін. Клай на мить замислився, а чи не заночувати йому в одній із прибудов, але потім вирішив, що знайде ліпше місце, і пішов далі. Він досі не зустрічав подорожніх і не чув музики зграй, навіть здалеку. Враження було таке, наче він — остання людина на планеті.

Але це було не так. Хвилин за десять після того, як каменоломня залишилася позаду, Клай побачив з вершини пагорба, на який зійшов, невеличке село. Першою на його шляху виявилася каланча ґерлейвільської добровільної пожежної команди. На табличці перед входом було написано «НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗДАЧУ ДОНОРСЬКОЇ КРОВІ В ДЕНЬ ХЕЛОУЇНА» (схоже, на північ від Спрінґвейла ніхто не міг написати це слово правильно). На автостоянці перед старою пожежною машиною, у якої був дуже непривабливий вигляд — відчувалося, що часи її молодості минули разом із закінченням корейської війни, — обличчям один до одного стояло двоє фонолюдей.