Розділ «ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША»

480] На стрілометну богиню напала із словом лайливим:

481] «Ах, безсоромна ж ти суко, то вже й проти мене посміла 482] Стати? Але тобі важко зі мною змагатися буде, 483] Хоч луконосна ти, й серед жінок тебе Зевс як левицю 484] Настановив і вбивати, яку б не схотіла, дозволив. 485] Краще по горах на звірів тобі лісових полювати, 486] Оленів диких стрілять, ніж із дужчим за тебе змагатись. 487] як захочеш боротись, то знатимеш скоро, наскільки 488] Слабша од мене, щоб мірятись силами сміти зі мною».

489] Мовила так, і лівицею в неї обидві схопила 490] Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши 491] З пліч її, била по вухах богиню зі сміхом глузливим. 492] Ця ухилялась всіляко. Та стріли розсипались бистрі. 493] Ледь із плачем утекла Артеміда, неначе голубка, 494] Що, від ненатлого яструба в нетрі скелясті умкнувши, 495] Скрилася там, де від нього загинути їй не судилось, 496] Так із плачем утекла й Артеміда, свій лук залишивши. 497] Світлий дозорець Гермес до Лето тоді слово промовив:

498] «В битву з тобою, Лето, я не буду вступать. Небезпечно 499] Бій починати з дружинами Зевса, що хмари збирає. 500] Отже, й ти між безсмертних богів похвалятися можеш, 501] Ніби могутньою силою вже і мене подолала».

502] Мовив він так. А гнутого лука і стріли, що з вихром 503] Порозсипалися в поросі всюди, Лето позбирала. 504] Все позбиравши, богиня за донькою вслід подалася. 505] Та ж до Олімпу пішла, в мідноковану Зевса оселю 506] Вся у сльозах, Артеміда на батьківські сіла коліна, 507] Й шати нетлінні на ній трепетали. Дочку свою любу 508] Зевс пригорнув і спитав, до неї всміхнувшись ласкаво:

509] «Хто з Уранідів даремно зневажив тебе, моя люба 510] Донечко, начебто явно ти лихо якесь учинила?»

511] В відповідь мовить вінками уквітчана діва мислива:

512] «Скривдила, батьку, дружина твоя мене білораменна 513] Гера, що всі через неї в безсмертних незгоди і звади».

514] Так між собою вони розмову провадили щиру. 515] Феб-Аполлон після того подався у Трою священну, 516] Він потерпав, щоб мурів міських, побудованих гарно, 517] Всупереч долі сьогодні ж таки не розбили данаї. 518] Решта богів вічносущих тоді на Олімп повернулись, 519] Сповнені гніву одні, а інші пишаючись вельми, 520] І посідали навкруг темнохмарного батька. Ахілл же 521] Воїв троянських і коней разив тоді однокопитих. 522] Так же, як густо клубами здіймається в небо широке 523] Дим од пожару у місті, що гнівні боги запалили,

524] Завдаючи всім труда і багато кому ще й печалі, – 525] Так і троянам Ахілл завдавав і труда, і печалі.

526] В час той старезний Пріам на башті стояв божественній. 527] Бачив Ахілла він велетня, як перед ним утікали 528] Гнані жахом трояни, – тож опору більше чинити 529] Вже не могли вони. З вежі зійшов він, ридаючи тяжко, 530] Й воротарям велеславним, під мурами скупченим, крикнув:

531] «Брами мерщій відчиняйте! Та навстіж тримайте їх, поки 532] Геть повтікають до міста трояни. Ахілл уже близько 533] Й гонить шалено їх. Видно, біди не минуть нам сьогодні. 534] А, як за муром укрившись, полегшено зможуть зітхнути, 535] Брами відразу замкніть на вправлені щільно запори: 536] Вельми боюсь я, щоб муж цей страхітний до міста не вдерся!»

537] Мовив він це, й одімкнули всі брами, й зняли всі запори, – 538] Світло відкрили вони втікачам. І вийшов назустріч 539] Феб-Алоллон, щоб страшну од троян одвернути загибель. 540] Ті ж до високого муру міського, пилюкою вкриті, 541] Сильною спрагою палені, всі стрімголов із рівнини 542] Мчали. Гнав списом Ахілл їх шалено, й невпинно кипіло 543] Люттю в нім серце могутнє, і прагнув він славу здобути. 544] Високобрамну взяли б тоді Трою синове ахейські, 545] Коб не сам Феб-Аполлон додав Агенорові духу – 546] Син богосвітлий то був Антенора, міцний, бездоганний, – 547] В серце снаги надихнув йому Феб, а сам біля нього 548] Став, прихилившись до дуба, густою окритий імлою, 549] Щоб одвернути од нього ненатлої смерті обійми. 550] Той же, лише-но Ахілла побачивши, городоборця, 551] Став у чеканні, і серце страшенно йому колотилось. 552] Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:

553] «Горе! Якщо утікать від Ахілла могутнього стану 554] Тим же шляхом я, яким усі інші біжать полохливо, 555] Швидко мене дожене він і карка зітне боягузу. 556] А коли їм я надам в сум'ятті утікати безладно 557] Перед Пелідом, а сам в інший бік побіжу від цих мурів 558] По іліонській рівнині, аж поки дістанусь до Іди 559] Та між ярами її в гущині лісовій заховаюсь… 560] А як уже звечоріє, у світлій скупаюся річці, 561] З тіла обмию весь піт і назад в Іліон повернуся. 562] Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце? 563] Раптом помітить мене він, як з міста помчу по рівнині, 564] Кинеться наздоганяти, услід побіжить і настигне, – 565] Не пощастить тоді Кер мені й смерті уникнути злої. 566] Видимо, цей чоловік серед інших людей найсильніший. 567] А чи не вийти мені і з ним перед містом зустрітись? 568] Мабуть, і в нього тіло для гострої міді вразливе,

569] В ньому одна лиш душа, і люди його називають

570] Смертним, – але вшанував його славою Зевс громовладний».

571] Мовив і, зібраний весь, дожидав він Ахілла, й відважне 572] Серце його поривалося битись і збройно змагатись. 573] Наче пантера з гущавини лісу виходить сміливо 574] Мужеві взустріч мисливому, й серце її не жахнеться, 575] І не злякається, хоч би почувши і псів валування; 576] Хоч би й забігши вперед, – її влучить мисливий стрілою, 577] Навіть і пройнята списом, вона не втрачає відваги 578] В серці і рветься або подолать, або мертвою впасти, – 579] Так Антенора славетного син, Агенор богосвітлий 580] Не захотів утікать, не помірявши сили з Ахіллом. 581] Виставив перед собою він щит, на всі боки округлий, 582] Списа в Ахілла націлив і голосно крикнув до нього:

583] «Мабуть, велику надію ти мав, світлосяйний Ахілле, 584] Місто відважних троян сьогодні ж таки зруйнувати! 585] Дурню, багато нещасть вам випаде ще через Трою! 586] Знайдеться в нашому місті багато ще воїв могутніх, 587] Щоб, захищаючи любих батьків і дружин із дітками, 588] Наш Іліон боронить. Тут тебе твоя доля настигне, 589] Хоч войовник ти й завзятий, і навіть твій вигляд жахає!»

590] Мовив і гострого списа важенного кинув рукою, – 591] Втрапив, не схибивши, спис у голінку тому, під коліном, 592] Аж забряжчала жахливо нова наголінниця, кута 593] З олова, – ратище мідне пробити її не здолало 594] Й набік відскочило: божий дарунок став на заваді. 595] Зразу ж тоді богорівного вдарив Пелід Агенора 596] Списом, та славою вкритись йому Аполлон не дозволив, 597] Вихопив з бою, густим Агенора укривши туманом, 598] І неушкодженим дав йому з битви жорстокої вийти. 599] Сам же Пеліда лукавством одвів од троян дальносяжець, 600] На Агенора із вигляду ставши у всьому подібним, 601] Кинувсь тікать од Ахілла, а той став його доганяти. 602] Довго він гнався за ним по широкому полю пшеничнім, 603] Тиснучи в бік, де глибокохвилий Скамандр протікає. 604] Трохи попереду біг Аполлон, все заманював ближче, 605] І наздогнати його щохвилини Ахілл сподівався. 606] Інші ж трояни тим часом жаданого міста добігли 607] Натовпом цілим, і втеклими зразу наповнився город. 608] З них вже ніхто не насмілювавсь більш поза мурами міста 609] Інших чекать, щоб дізнатися, хто від біди врятувався, 610] Хто залишився убитий. І хвилею всі утікали 611] В город, кого лиш могли донести туди ноги й коліна.