Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.
— А чого їхати не хочеш?
— Бо не годиться, — засоромилася вона.
— Чого ж не годиться?
— Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий — молода. Є такi безсовiснi.
Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать…
Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi в катразi. Я пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.
— Михайлику, не пiзнаєш?! — все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.
— Нi, не пiзнаю, — кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. — Ви звiдки будете?
— Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, — радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. — Ну, впiзнав?
— Нi.
— От тобi й маєш, — аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.
Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою — голову.
До нас пiдiйшла усмiхнена мати:
— Пiзнав? — запитала вона батька.
— Та нi.
— Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:
— Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.
— Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуси-лебеді летять» автора Стельмах Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ“ на сторінці 3. Приємного читання.