— Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.
— Невже вона зовсiм безброва? — не можу повiрити я.
— Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.
— Хм, — не знаю, що вiдповiсти на це диво.
— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи — меншi сидять попереду, бiльшi — позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, — хвалиться i радiє дiвчина.
— А чобiт у тебе також нема? — поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.
— Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?
— Там тобi чогось треба?
— Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
— Можна i заглянути, — погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.
Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
— А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.
— Нi, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.
— От i не вгадав! — пожвавiшало обличчя дiвчинки. — Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.
— Таке врем'я, — сказав я словами дядька Себастiяна. — А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?
— Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб тiтка не поїхала спiвати у мiсто. «Краще, — каже, — менi спiвай, я тобi буду iз усiх яєць гогель-могель колотити». I колотить! — задзвенiла смiхом дiвчина.
На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
— Частенько сюди навiдується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв.
Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуси-лебеді летять» автора Стельмах Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ“ на сторінці 2. Приємного читання.