Розділ «РОЗДIЛ ДРУГИЙ»

— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закiнчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози…

Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди — i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi…

Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…

А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка — i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.

З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.

«А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку», — знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт…

А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.

I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.

Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:

Отчего ты карапет,

Оттого, что денег нет.

Отчего же денег нет?

Потому, что карапет.

Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз «строчить» якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся: