Розділ «РОЗДIЛ ПЕРШИЙ»

— Еге, поганi твої дiла.

— Поганi, але не дуже… То чого?

— Без «гех» дерева не осилиш.

— Хiба?

— Не вiриш — спробуй! Ставай на моє мiсце.

Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь — i вiн застрягає в оцупку.

— А що я тобi казав? — насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. — «Гех» у господарствi — велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

— Хе, який ти цiкавий! — дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

— I що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? — одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль…

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб.

— Що ж ти середньо маєш? — посмiхнувся дядько Себастiян. — Жiнку та дiтей?

— Лiчи, Себастiяне! — i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на однiй, а далi на другiй руцi. — Хата є, в хатi — комiрчина, на дворi — клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле подвiр'я курей, ще бiльше яєць та шевське ремесло в руках.