Розділ «РОЗДIЛ ПЕРШИЙ»

— Еге ж! — переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:

— Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

— Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. — І в мене теж трохи жалiснiє голос.

— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — i читане, i писане? — журиться мати над наукою, а далi наказує: — Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

— В чому ж це я, мамо, побiжу? — зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло…

— У моїх доскочиш — тiльки не гайся, — мати скидає свої старенькi чорнобривцi.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.

— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

— Бiжи борше!

— Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.

Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.

Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:

А вулиця та вузенька,

Чого трава зелененька?

Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.

Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, — спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.

Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.

Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пiзнавали в них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь смїх сказав: