Розділ «16. “ДИВО З ДИВ!”»

— Тож, як я казав, пане Філандере… — повторив професор Портер.

Пан Філандер знов озирнувся. Лев побіг легким тюпцем, не бажаючи відставати.

— Він женеться за нами! — вигукнув пан Філандер, кидаючись навтьоки.

— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — обурився професор. — Така нечувана поквапливість аж ніяк не личить мудрим науковцям! Що подумають перехожі, наші знайомі, якщо побачать наші легковажні стрибки? Прошу вас, рухаймося далі з більшою самоповагою!

Пан Філандер знов озирнувся. Який жах! Лев легко стрибав не далі як за п’ять кроків позаду.

Пан Філандер відпустив професорову руку і рвонув бігцем так прудко, що міг би скласти конкуренцію і фаховому спортсмену.

— Тож повертаючись до вищезгаданого, пане Філандере!.. — вигукнув професор… і теж кинувся навтікача, бо озирнувся і побачив хижі очиська й напівроззявлену пащеку разюче близько від своєї особи.

З полами, що тріпотіли, наче крила, в лискучому шовковому циліндрі професор Архімедес Кв. Портер мчав під місячним сяйвом слідами пана Самуеля Т. Філандера.

Попереду втікачам перегороджував дорогу маленький лісок, яким поросла піщана коса, що трохи видавалася в море. Обидва довгими стрибками прямували до цього ліска, звідки пара пильних очей зацікавлено спостерігала, чим закінчаться химерні перегони.

На обличчі Тарзана блукала посмішка.

Він знав, що дідкам не загрожує небезпека, — принаймні з боку Нуми. Вже з того, що Нума випустив таку легку здобич, Тарзан виснував: Нумине черево достатньо напхане.

Лев міг вистежувати їх, аж поки йому знов захочеться їсти, хоча було можливе й те, що коли його не розгнівають, то ця забава швидко набридне звірові і він піде геть до свого лігва в джунглях.

Єдина серйозна небезпека полягала в тому, що котрийсь із утікачів міг спіткнутися і впасти, а це стало б для Нуми непереборною спокусою.

Тарзан швидко спустився на долішню гілку, й тієї миті, коли пан Самуель Т. Філандер, захеканий і засапаний, знеможений і нездатний вилізти на дерево, опинився під ним, велетень нагнувся і, схопивши вченого за комір, посадив його на гілку поруч себе.

Наступної миті й професор був піднятий нагору — саме тоді, коли обурений Нума ревнув і стрибнув навздогін за здобиччю, що зникала.

Якусь хвилину обидва втікачі, важко дихаючи, пластом лежали на грубезній гілці, а Тарзан, спершись на стовбур спиною, весело й зацікавлено спостерігав за ними.

Професор перший порушив мовчанку:

— Я глибоко засмучений, пане Філандере, тим, що ви виявили такий брак мужності та сміливості в присутності однієї з нижчих істот і вашим непристойним боягузтвом змусили й мене прискорити моє пересування у винятковий спосіб, аби я міг продовжити свою промову. Отже, повертаючись до вищесказаного, коли ви мене перебили, пане Філандере, я говорив, що маври…

— Професоре Архімедесе Портере! — крижаним тоном урвав його пан Філандер. — Настала мить, коли терпіння стає злочином, а бажання образити — доброчинністю. Ви мене звинуватили в боягузтві. Ви стверджуєте, ніби втікали лише задля того, щоб наздогнати мене, а не для того, щоб урятуватися від лев’ячих кігтів? Стережіться, професоре Портере! Я відчайдушна людина! Навіть довготерплячий хробак підводить голову…

— Тихіше, пане Філандере, тихіше, тихіше! — зупинив його професор. — Опам’ятайтеся!