Розділ «13. ЙОГО ПОРОДА»

Маленький чоловічок кивав на джунглі, і велетень був змушений озирнутися, щоб поглянути у вказаному напрямі. Щойно він це зробив, як худорлявий вихопив із-за пояса револьвер і вистрілив йому в спину.

Дебелий чоловік змахнув руками, коліна в нього підігнулися, і він без жодного звуку впав на пісок мертвий.

Тарзан уперше почув постріл, і він його дуже здивував, але навіть цей незвичний звук не вразив його здорових нервів хоча б слабким відчуттям страху. Над усе його гнітила поведінка білих незнайомців. Напружено думаючи, він насупив брови. “Добре зробив я, — подумав він, — що стримав своє перше бажання кинутися їм назустріч і привітати цих білих людей, як братів”.

Певне, вони не відрізнялися від чорних людей, були не цивілізованіші, ніж мавпи, і не менш жорстокі, ніж Сабор.

Якусь мить усі стояли і мовчки дивилися на маленького худорлявого чоловічка і на мертвого велетня на піску.

Потім один із них засміявся і поплескав худорлявого по спині. Вони знову жваво забалакали і зажестикулювали, але сперечалися вже менше.

Невдовзі вони спустили на воду човна, стрибнули в нього і попливли до великого корабля, на палубі якого снували інші постаті.

Коли вони піднялися на борт, Тарзан спустився на землю за великим деревом і поповз до хатини, намагаючись, щоб його не побачили з корабля.

Прослизнувши в двері, він побачив, що в хатині все перерито. Його книжки й олівці лежали на підлозі, зброя, щити і невеликий запас інших скарбів теж валялися то тут, то там.

Коли він побачив це, його охопив гнів, а свіжий шрам на лобі проступив пурпуровою смугою на засмаглій шкірі. Він квапливо підбіг до шафи і почав порпатися в дальньому кутку нижньої полиці. Ох! Він полегшено зітхнув, коли, витягнувши бляшану скриньку і відчинивши її, переконався, що його найбільші скарби лишилися неторкнуті. Фотографія чоловіка з усміхненим енергійним обличчям та маленька загадкова чорна книжка були цілі. Але що це?

Його сторожкі вуха вловили слабкий, але незнайомий звук. Підбігши до вікна, він поглянув на бухту й побачив: з великого судна було спущено на воду поруч із першим другий човен. Невдовзі він помітив, як багато людей почало перелізати через край великого судна і сідати в човни. Вони поверталися на берег більшою кількістю.

Ще мить Тарзан слідкував, як вони спустили в човни кілька скринь та пакунків, а потім, коли відпливли від корабля, годованець великої мавпи схопив аркуш паперу і кілька хвилин писав на ньому олівцем, доки з’явилося кілька рядків рівних, добре вимальованих, майже друкованих літер.

Цю записку Тарзан приколов до дверей гострою тріскою. Потім ухопив свою коштовну бляшану скриньку, стріли, кілька списів та луків, скільки міг донести, вислизнув з хати і зник у лісі.

Коли човни врізалися у сріблястий пісок, з них вийшла на берег доволі дивна компанія. Загалом їх було двадцятеро. Один був високий сивий чоловік у великих окулярах в оправі. На його трохи згорблених плечах незграбно висів чистий одяг: лискучий шовковий циліндр ще більше підкреслював невідповідність його одягу з африканськими джунглями.

Другим з човна вийшов високий молодик у білому полотняному костюмі, а слідом за ним стривожений і метушливий літній пан з дуже високим чолом.

За ними вибралася величезна негритянка, строкато вдягнена, яка перелякано лупала очима то у бік джунглів, то в бік зграї матросів, що лаялися, вивантажуючи з човнів ящики та пакунки. Останньою на берег зійшла дівчина років дев’ятнадцяти, яку молодик, що стояв при самій воді, високо підняв і переставив на сухий пісок. Вона подякувала йому приязно, широкою усмішкою, але обоє мовчали. Компанія мовчки рушила до хатини. Було ясно, що ці люди вирішили, що їм робити, заздалегідь — там, на судні. Вони підійшли до дверей — матроси з ящиками і паками по переду, а за ними п’ятеро людей, які дуже відрізнялися від них своїм виглядом. Матроси опустили ношу додолу, і один з них помітив Тарзанову записку.

— Гей, хлопці! — гукнув він. — Що це? Годину тому цієї записки не було!

Решта з’юрмилися довкола нього. Задні витягали шиї над плечима передніх, а що серед них було мало письменних, та й ті ледве вміли читати, то один звернувся до низенького старого в циліндрі та сюртуці.

— Гей, професоре! — покликав він. — Ходи-но сюди і прочитай цю дурну записку!

Закликаний у такий спосіб старий пан, не кваплячись, підійшов у супроводі своїх супутників до матросів. Поправивши окуляри, він поглянув на записку, а потім повернувся і пішов геть, бурмочучи собі під ніс “Дивовижно! Дивовижно!”