Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Або на східному, — додав Джон Манглс.

— Так, ви кажете слушно, Джоне. Ніщо не вказує в документі, що катастрофа сталася саме біля західних, а не східних берегів. Ми повинні шукати на обох узбережжях, там, де проходить тридцять сьома паралель.

— А що, хіба у вас є сумніви? — спитала Мері.

— Ні, міс, — квапливо відповів Джон Манглс, бажаючи розвіяти тривогу дівчини. — Лорд Гленарван, безперечно, хотів лише зауважити: якби капітан Грант потрапив на східне узбережжя Австралії, то він швидко знайшов би там допомогу й підтримку. Адже це майже англійське узбережжя — воно поспіль заселене колоністами. Команді “Британії” не довелось би пройти й десяти миль, аби зустрітися з земляками.

— Правильно, капітане Джоне, — мовив Паганель. — Поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в Туфолдській затоці й у місті Іден, Гаррі Грант знайшов би не тільки притулок у першій-лішній англійській колонії, але й транспортні засоби, щоб повернутися до Європи.

— А в тій частині Австралії, куди прямує “Дункан”, — спитала Гелена, — потерпілі, виходить, такої підтримки не знайшли б?

— Ні, те узбережжя пустельне. Жодних шляхів, котрі зв’язували б його з Мельбурном чи Аделаїдою. Коли “Британія” наразилась на прибережні рифи, ніхто там не подав їй допомоги, так, начеб це скоїлось близько негостинного африканського узбережжя.

— Але ж тоді що сталося з батьком за два роки? — стурбовано вигукнула Мері.

— Люба міс, — відповів Паганель, — адже ви певні того, що капітан Грант дістався до австралійської землі?

— Цілком певна, пане Паганелю, — відповіла дівчина.

— Ну так поміркуймо, що ж сталося з каштаном Грантом на суходолі? Тут не може бути багатьох припущень, в усякому разі не більше трьох. Або капітан Грант з товаришами добувся до англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або, врешті, загубилися в неосяжних австралійських пустелях.

Паганель замовк, шукаючи схвалення в очах слухачів.

— Кажіть далі, Паганелю, — мовив Гленарван.

— Гаразд. Перше припущення я рішуче відкидаю. Коли б Гаррі Грант потрапив до англійських колоній, він би врятувався і давно вже повернувся до своїх дітей у рідне місто Данді.

— Бідолашний батько! — прошепотіла Мері Грант. — Майже два роки він розлучений з нами!

— Не заважай панові Паганелю, сестричко, — зупинив її Роберт, — ось він зараз нам скаже…

— На жаль, ні, мій хлопчику! Я можу сказати лишень одпе: капітан Грант нині або бранець австралійців, або ж…

— Але ті тубільці, — квапливо урвала його мову Гелена, — які вони?

— Не турбуйтесь, пані, — відповів Паганель, зрозумівши, що непокоїть Гелену, — вони дикі й нерозвинені, проте сумирні й анітрохи не кровожерні, як-от їхні сусіди новозеландці. Коли потерпілі з “Британії” потрапили до них, то, присягаюся, їм ніщо не загрожує. Всі мандрівники свідчать — австралійці жахаються проливати кров і навіть не раз ставали їхніми вірними спільниками в обороні проти нападу банд засланих сюди карних злочинців, справді надзвичайно жорстоких.

— Чуєте, що каже пан Паганель? — звернулась Гелена до Мері Грант. — Коли ваш батько в полоні у тубільців — а натяк на це є в документі, — то ми його знайдемо.