Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Гленарван, Роберт і Талькав підкорились всевладному законові: простягнувшись на м’якій люцерновій постелі, вони спали міцним сном. Знесилені коні теж полягали на землю. Тільки Таука, як справжній чистокровний кінь, спала навстоячки, випроставшись на своїх міцних струнких ногах, зберігаючи і в годину відпочинку ту саму горду поставу, що й у русі, готова летіти вперед на перший поклик хазяїна. Було зовсім тихо, і багаття, ледь жевріючи, кидало останні тьмяні відсвіти в безмовну темряву.

Однак близько десятої години, після зовсім короткого сну Талькав прокинувся. Очі його під зсунутими бровами рСтали пильно вдивлятись у темряву, нашорошені вуха назмагались впіймати невловимі шерехи рівнини. Враз на його обличчі, звичайно такому велично-спокійному, відбилась неясна тривога. Відчув він наближення заброд-індіянів чи, може, якогось хижого звіра, що завжди блукають поблизу річок? Це припущення здалось йому, мабуть, найімовірнішим, бо він кинув швидкий погляд на купу палива в загорожі і ще дужче стривожився. Адже ця суха альфафара напевно швидко згорить, і нічим буде відстрахати зухвалих І хижаків.

Талькавові, що зважив всі ці обставини, залишалось тільки чекати на дальші події, і він чекав, напівпідвівшись, охопивши голову руками й спершись ліктями на коліна, втупивши погляд удалину, як людина, що її збудила зненацька і нагла тривога.

Так минула година. Хтось інший на місці Талькава, заспокоєний навколишньою тишею, знов уклався би спати. Але там, де чужинець не побачив би нічого непевного, збуджене й загострене природпе чуття підказало індіянинові, що небезпека близько. Раптом Таука стиха заіржала. Повернувши голову до війстя рамади, вона втягувала тріпотливими ніздрями повітря.

— Таука зачула якогось ворога, — пробурмотів Талькав і вийшов за огорожу, щоб пильно оглянути рівнину.

Навколо досі стояла тиша, але вона була неспокійна. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно сновигали серед кущів курра-маммель. Тут і там миготіли рухливі блискучі цятки — вони то схрещувались, то згасали, то знову засвічувались. Здавалось, на величезному дзеркалі лагуни сплітались у фантастичному танку відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужинець, безперечно, узяв би ці летючі іскри за світляків, котрі мерехтять вночі в багатьох місцях пампи, але Талькава вони не могли ввести в оману: він збагнув, що то за ворог. Індіянин набив рушницю і став на чатах біля входу в рамаду.

Він чекав недовго. Чудний крик — чи то гавкіт, чи то виття, — розітнувся пампою. Йому відповів постріл з карабіна, і тоді залунали жахливі зойки, немов заволала враз сотня горлянок.

Нагло розбурхані, Гленарван і Роберт зірвалися на рівні ноги.

— Що сталося? — вигукнув Роберт.

— Індіанці? — запитав Гленарван.

— Hi, — відповів Талькав, — агуари.

— Агуари? — запитуючи Гленарвана поглядом, перепитав Роберт.

— Так, — відповів той, — червоні вовки пампи.

Обоє схопили зброю і приєднались до Талькава. Він указав на рівнину, відкіля долинав жахливий концерт хижаків. Роберт мимоволі відступив на крок.

— Ти не боїшся вовків, мій хлопчику? — спитав його Гленарван.

— Ні, сер, — твердо відказав хлопчина. — З вами я нічого не боюся.

— От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.

— Хай хоч і сила! — відказав Роберт. — Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!

— І ми їх гостинно зустрінемо!

Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень, — і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.