Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.

— О, сер, візьміть мене з собою! — попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.

— Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?

— Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені… Прошу вас, сер!

— Гаразд, поїдеш з нами, — погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. — Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.

— Ну, а я? — спитав Паганель.

— О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, — відповів майор. — Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!

— Я підкоряюсь, — відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.

— Тільки будьте уважні! — додав майор. — Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!

— Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, — відказав сміючись Паганель. — Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?

— Я гадаю, — відповів Гленарван, — мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.

— Тоді рушайте, мій шановний друже, — мовив Паганель.

— Спершу повечеряємо, — відповів Гленарван, — і спробуймо заснути перед від’їздом.

Повечеряли всухом’ятку — запити було нічим — і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, — одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.

Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.

— Щасливої дороги! — крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.

— А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! — вигукнув Паганель.

Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.

Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають “курра-маммель”, і кущами “юмма” — рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці “баррерос” [43] за крижані поверхні, але пекучі сонячні промені швидко розвіювали оману. Та все ж суха, обпалена, аж почорніла земля й блискучі соляні свічада становили разючий контраст, який надавав пустелі химерного вигляду й затримував надовго око.

Зовсім інший вигляд мала Сьєрра-Вентана, що лежала за вісімдесят миль далі на південь, куди, якби Гуаміні пересохла, змушені були б податися мандрівники. Цей край, що: його обслідував 1835 року капітан Фітц-Рой, голова експедиції на “Біглі”, надзвичайно родючий. Там буяють розкішні, найкращі на всій індіянській землі пасовища. Північно-західні схили гір укриті густими травами, а нижче — лісами, багатими на різні породи дерев. Там зустрічається “альгаробо”, дерево з родини ріжкових; його плоди висушують, мелють, печуть з них хліб, котрий дуже полюбляють індіяни; “біле кебрачо”, з довгим гнучким гіллям, що хилиться долі, як в нашої плакучої верби; “червоне кебрачо” — дерево надзвичайно міцної породи; “наудубай”, що дуже легко запалюється й часто спричиняється до жахливих лісових пожеж; “віраро” з китицями лілових квітів і, нарешті, велетенське “тімбо”, мало не вісімдесят футів заввишки — під його кроною може сховатися від палючого сонця ціла череда. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але так і не спромоглись подолати ворожість індіанців. Безперечно, живити водою плодючу долину могли тільки численні річки, котрі збігали з гірських кряжів; справді, вони не висихають навіть під час найдужчих посух, та до них було ще принаймні сто тридцять миль. Отже, Талькав вробив слушно, попрямувавши спершу до Гуаміні, що лежала на їхньому шляху й набагато ближче, ніж Сьерра-Вентана.