Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Коні бігли весело, прудко. Ці чудесні тварини, видимо, інстинктивно відчували, куди поспішають їхні господарі. Особливо моторна й жвава була Таука: ані втома, ані труднощі подорожі не могли приборкати буяння її сил; вона, наче птах, перелітала через висхлі ручаї й кущі курра-маммель і голосно задоволено іржала. Коні Гленарвана й Роберта трохи повільніше, але бадьоро скакали вслід за Таукою. Талькав, котрий сидів у сідлі мов улитий, давав такий самий взірець своїм товаришам, як Таука їхнім коням.

Патагонець раз у раз оглядався на Роберта. Спостерігаючи, як міцно і струнко тримається хлопчина в сідлі, дивлячись на його гнучкий стан, розпрямлені плечі, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виявляв своє задоволення схвальними вигуками. Справді, Роберт Грант став чудовий верхівець і був гідний похвали Талькава.

— Молодець, Роберте! — підохочував хлопчика Гленарван. — Бачу, Талькав дуже задоволений з тебе.

— З чого ж він задоволений, сер?

— З твоєї хвацької постави на коні.

— О, я тримаюся міцно, тільки й того, — відповів Роберт, спалахнувши з радощів.

— А це головне, Роберте. Ти надто скромний, але видно, з тебе вийде справжній спортсмен.

— Оце-то добре, — відказав сміючись Роберт. — А що скаже тато — адже він хотів зробити з мене моряка!

— Одне другому не завадить. Якщо не всі вершники можуть бути зразковими моряками, то всі моряки здатні стати вправними вершниками. Коли сидиш верхи на реях, привчаєшся триматися міцно, а збити коня назад чи примусити його повернути — це приходить само собою, бо воно дуже природне.

— Бідолашний батько! — зітхнув Роберт. — Як він буде вам вдячний, сер, коли ви його врятуєте!

— Ти дуже любиш його, Роберте?

— Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?

— Так, це трохи незвичайно.

— Я й зараз бачу його перед собою, — говорив далі хлопець, наче сам до себе. — Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!

— Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, — відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

— Ми знайдемо його, правда? — сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

— Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

— Талькав — славний індіанець.

— Безперечно.