— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ — Сироватка правди

— То що я міг зробити? Хіба підкинути інформацію з іншого невинного джерела. На святковому балу ти мені розповів, що отримав різдвяний дарунок від ельфа-домовика на ім'я Добі. Я викликав ельфа до вчительської кімнати, щоб він забрав і виправ кілька мантій. Потім завів голосну бесіду з професоркою Макґонеґел про тих, кого взяли в заручники і про те, чи додумається Поттер скористатися зяброростями. І твій маленький товариш стрімголов кинувся прямісінько до Снейпової шафки, а тоді поспішив до тебе...

Чарівна паличка Муді усе ще була націлена у Гарріне серце. За плечима Дикозора у Зловорожому Люстерку, що висіло на стіні, ворушилися тьмяні тіні.

— Поттере, ти так довго був у тому озері, аж я подумав, що ти втопився. Та на щастя, Дамблдор сприйняв твій ідіотизм за шляхетність і виставив за це високі бали. Я знову зітхнув з полегкістю.

— Сьогодні в лабіринті тобі, звичайно, було набагато легше, ніж мало бути, — не змовкав Муді. — Це тому, що я патрулював навколо нього, маючи змогу дивитися крізь зовнішній живопліт і усувати з твого шляху перешкоди. Я оглушив Флер Делякур. Я наслав на Крума закляття "Імперіус" — і він мусив приголомшити Діґорі, розчистивши для тебе шлях до Кубка.

Гаррі витріщився на Муді. Він не розумів, як це можливо... Друг Дамблдора, знаменитий аврор, який зловив стількох смертежерів... Це все не вкладалося в голові... Просто ніяк між собою не в'язалося...

Тьмяні тіні у Зловорожому Люстерку чіткішали, ставали помітнішими. Через плече Муді Гаррі бачив обриси трьох постатей, що наближалися. Та Муді їх не бачив. Його магічне око застигло на Гаррі.

— Поттере, Темному Лордові не вдалося тебе вбити, а він так цього прагнув, — зашепотів Муді. — Уяви, як він мене нагородить, коли довідається, що я зробив це замість нього. Я віддав йому тебе — цього він потребував найбільше, щоб відновити своє тіло. А тепер я ще й уб'ю тебе для нього. Я буду вшанований найбільше за всіх смертежерів. Я стану його найдорожчим, найближчим... Навіть ближчим за сина...

Звичайне око Муді навіжено вибалушилося, а магічне втупилося в Гаррі. Гаррі розумів, що двері замкнені, а вчасно вихопити чарівну паличку не вдасться...

— У нас із Темним Лордом чимало спільного, — не змовкав Муді. Дедалі більше навісніючи, він лиховісно вирячився на Гаррі згори. — Скажімо, ми обидва мали негідних татусів. Обох нас — яке приниження, Гаррі! — назвали на їхню честь. І кожен з нас мав нечувану насолоду... вбити своїх батьків, і це забезпечило зростання Темного Ордену!

— Ви збожеволіли, — вигукнув Гаррі, не в змозі стриматися. — Ви божевільний!

— Божевільний? Та невже?! — голос Муді зірвався на крик. — Побачимо! Ми ще побачимо, хто з нас божевільний — тепер, коли Темний Лорд повернувся, коли поруч з ним я! Він повернувся, Поттере, і тобі не вдасться його перемогти! А зараз я переможу тебе!

Муді підняв чарівну паличку і роззявив рота. Гаррі сягнув рукою в мантію...

— Закляктус!

Спалахнуло сліпуче червоне сяйво і з несамовитим грюкотом та тріском двері кабінету розчахнулися.

Муді повалився на підлогу. Гаррі, все ще дивлячись туди, де щойно було Дикозорове лице, побачив у Зловорожому Люстерку Албуса Дамблдора, професора Снейпа та професорку Макґонеґел. Він озирнувся — усі троє стояли на порозі: Дамблдор попереду, простягши вперед чарівну паличку.

Тієї миті Гаррі вперше зрозумів, чому казали, нібито Дамблдор — єдиний чарівник, якого боїться Волдеморт. Досі Гаррі не доводилося бачити в директора такого жахливого виразу обличчя, як тепер, коли той розглядав непритомного Дикозора Муді. На обличчі не світилася звична м'яка усмішка, не сяяли лагідністю очі за скельцями окулярів. Холодною злістю промовляла кожна зморшка його старезного обличчя. Від нього віяло такою силою, наче пашіло жаром.

Дамблдор зайшов у кабінет, перевернув ногою непритомне тіло Муді, щоб побачити його обличчя. Снейп підійшов за ним, заглядаючи в Зловороже Люстерко, у якому все ще виднілося Снейпове зображення, що заглядало до кімнати.

Професорка Макґонеґел підійшла до Гаррі.

— Ходімо, Поттере, — прошепотіла вона. Тонка лінія її губів тремтіла, ніби професорка намагалася стримати ридання. — Ходімо... до лікарні...

— Ні, — різко заперечив Дамблдор.