— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ — Смертежери

Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:

— Круціо!

Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків... хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він... хоч хтось... хоч щось...

Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.

— Вставай, Ейвері, — м'яко сказав Волдеморт. — Підводься. Ти просиш: прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років... Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?

Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.

— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.

— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне... благаю...

— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...

Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.

Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.

— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...

Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.

— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.

— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...

Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.

— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові "порядне" обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?

— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!

— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.

— Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...