— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ — Чотири чемпіони

Седрик не піднявся мармуровими сходами, а попрямував до дверей праворуч. Гаррі прислухався, як віддаляються його кроки, а тоді пішов угору.

Чи ще хтось, крім Рона з Герміоною, повірить йому, чи всі вважатимуть, що він сам зголосився виступати в турнірі? Та невже таке можна припускати, коли його суперники мають на три роки більшу магічну освіту, коли завдання, що стоять перед ним, не лише дуже небезпечні, а ще й виконувати їх треба буде на очах у сотень людей? Так, він мріяв про турнір... фантазував... але то був тільки жарт, звичайна безтурботна мрія... він ніколи по-справжньому, серйозно не планував цього робити...

Але хтось запланував це за нього... хтось захотів, щоб він узяв участь у турнірі, і той хтось зробив усе, щоб так і сталося. Навіщо? Щоб порозважатися? Чомусь Гаррі так не думав...

А може, хтось вирішив пошити його в дурні? Так воно, мабуть, і вийде...

Але щоб його вбити? Чи не була це типова Мудівська параноя? Хіба не міг хтось просто пожартувати, підкинувши Гарріне ім'я в Келих? Невже комусь насправді захотілося його смерті?

Гаррі міг відповісти на це запитання відразу. Так, комусь дуже кортіло, щоб він помер, хтось бажав його смерті ще відтоді, як йому виповнився один рочок... Лорд Волдеморт. Але як міг Волдеморт зробити, щоб ім'я Гаррі опинилося в Келисі Вогню? Адже Волдеморт мав би бути хтозна-де, в якійсь далекій країні, у схованці, на самоті... слабкий і безсилий...

Але в тому сні, якраз перед тим, як Гаррі прокинувся від болю в шрамі, Волдеморт був не самотній... він розмовляв з Червохвостом... задумував, як убити Гаррі.

Гаррі аж здригнувся, збагнувши, що опинився перед Гладкою Пані. Він навіть не усвідомлював, куди несуть його ноги. На диво, вона була у своїй рамі не сама. Зморшкувата відьма, що перескочила в сусідню картину, тепер самовдоволено сиділа біля Гладкої Пані. Вона мусила пробігти крізь усі картини, що висіли на цих семи поверхах, щоб дістатися сюди раніше за нього. Тепер вони обидві розглядали його з величезною цікавістю.

— Ну-ну-ну, — промовила Гладка Пані, — Віолетта щойно все мені розповіла. То хто ж це в нас став шкільним чемпіоном?

— Бридня, — хмуро буркнув Гаррі.

— Аж ніяк! — відказала бліда відьма обурено.

— Ні, ні, Віолю, це пароль, — заспокоїла її Гладка Пані, а тоді відхилилася на своїх завісах і впустила Гаррі у вітальню.

Галас, що там здійнявся, мало не збив його з ніг. Наступної миті десятки рук затягли Гаррі у вітальню, і він побачив учнів з ґрифіндорського гуртожитку — всі вони кричали, плескали в долоні й свистіли.

— Ти мусив нам сказати, що подав свою кандидатуру! — загорлав Фред. Видно було, що він роздратований і водночас глибоко вражений.

— Як це ти так зумів, що й борода не виросла? Класно! — ревів Джордж.

— Та я ж нічого, — виправдовувався Гаррі. — Я й сам не знаю як...

Але тут до нього підлетіла Анжеліна. — Якщо вже не я, то добре, що хоч ґрифіндорець...

— Гаррі, тепер ти відплатиш Діґорі за той останній матч! — верескнула Кеті Бел, ще одна загоничка ґрифіндорських квідичистів.

— Гаррі, у нас є що їсти. Хочеш?

— Я не голодний. На бенкеті наївся...