Розділ «VIII»

Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,- от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху.

Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше - Бурунда чув се добре - вся та маса монголів піде врозтіч, розбігається, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

- Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу» Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти» Тіо-біда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси.

Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате ка-мшня і річний піщаник - усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю за- червонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бу-рунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька

Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіма рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї, і слухати її смілих, розумних розказів, і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки без^-оружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинении її рукою, закінчив його життя і його муку.

Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

- Годі там вдивлятися, хлопче,-сказав він.-Здуріла моя донька та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?

- Такі? Ніколи.

- Як то? Ніколи?

- А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

- Не повінь? А що ж?

- Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.

- Загатили! - скрикнув боярин.- Значить…

- Значиться, вода буде раз у раз більшати, поки…

- Поки що?

- Поки всіх нас не затопить! От що! Боярин кулаком ударив себе в голову.

- І ти се знав наперед?

- Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.

- О, прокляття! І чому ж ти не сказав мені сього борше?