Розділ «VIII»

Боярин стояв мов остовпілий перед Максимом, ушам своїм віри не йняв. «Невже ж се може бути?»- блиснуло в його голові і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі

Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.

- Хлопче,- скрикнув він,- що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?

- А що ж, боярине,- сказав напівсумно, а напівна-смішливо Максим,- сам же ти сказав, що сила солому ломить.

- Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»?

- Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна.

- І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? - скрикнув гнівно боярин.

- Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!

- А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.

- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…

- Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.

- Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?

- Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?

- Направду, коли тільки буде можна…

- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?

- Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.

- А яка ж би могла бути?

- Я… не знаю…

- Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!

- Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отеє тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.