Розділ «IV»

Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем’я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнiї, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Києвом; що люди в них усе хорошiї, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiєї ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так їй iстненько, наче у снi снилося велике бiлеє село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнiї та любiї, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, i в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький i має вiн теж пасiку…

I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi їй до того часу. З тiєї години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидiти спокiйненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала їх пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки – то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.

Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до неї промовля:

– Я прибираюся додому їхати.

Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.

– Галю, будь менi жiнкою та поїдьмо iзо мною, – каже козак.

I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.

I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.

I того вечора таки недiльного з Києва виїхав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! I поїхали вони шляхом до села Глибова.