Розділ «IV»

– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, – показувала йому Галя.

– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори – свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

– О, жити тут славно!

– А до мiста чи ви частенько ходите? – спитав козак.

– Щодня ходжу.

– Щодня? На роботу, чи що?

– Еге, на поденщину.

– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

– О, добра робота!

– А чи рiд у вас є в мiстi? – питавсь козак-любознайка.

– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.

– I самi живете тутоньки?

– Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

– Прощавайте! – промовив козак.

– Прощавайте! – промовила Галя.

I пiшов козак шляхом у мiсто.

А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.