Розділ «VIIІ»

– Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… – промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. – Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?

Анарх подивився на Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.

– Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніше?

– А хоч би й це! – нервово кинула Майя.

– Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.

Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.

– Значить, у тебе єсть якісь тайни?

– Ніяких тайн у мене нема, – в’яло промовив він і, положивши руку на її коліно, заплющив очі. Він щодалі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. – Покинь мене розпитувати.

– Хіба тобі неприємно?

– Так.

– Дивно! – сказала Майя й ще щільніш притулилась до нього. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…

– Ти думаєш?

– Да, думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.

– Ну, коли ти так цікавишся, – знову в’яло сказав він, – то я тобі скажу: я – хворий.

Майя покосила очі на анарха й тихо спитала:

– Чим же ти хворий?

– Хіба тобі не все одно?

– От чудак! – неприродно засміялась вона. – Я ж тебе кохаю… Хіба ти забув?

Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:

– Давай не будемо валяти дурня.