Розділ «VI»

– Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! – обiзвався один козак.

– Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна – знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, – сказав Демко.

– Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! – сказав Мiняйло.

– I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, – сказав Демко Лютай.

– Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! – крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.

– Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! – кричали козаки. – Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!

– Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! – кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

– Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! – сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

– Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! – говорив Демко. – Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

– Не попустимо цього! – кричав Мiняйло.

– Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! – закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.

– Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, – тихо промовив Демко, – не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

– Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! – говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.

– От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? – говорив Демко Лютай до своєї жiнки. – Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?

– Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, – сказала Ольга.

I вона говорила правду. За часiв воєн Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, українськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.

– Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби наймає в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, – обiзвався один старий козак Чухрай.

– Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, – сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське життя, неначе страшної руїни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Лютаїха пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала доїти корови вкупi з своїми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до корiв.

– А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й полуднувати. Чи вип'ємо гiркої, чи солодкого меду? – говорив старий Демко.