Розділ «VI»

Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Українi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.

– Зiнько сумує i зiтхає, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, – обiзвалась стара Ольга, – От ти старий i розумний чоловiк, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз i догадаємось, хоч ви, чоловiки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди.

– О, ви вже i справдi митцi на все! – смiявся старий Демко. – 3 якої ж то причини Зiнько сумує?

– Та це ж та причина, з якої сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не признаєшся.

– Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, – сказав Демко i осмiхнувся.

Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

– Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший – з перцем, – сказала Ольга.

– Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, – промовив Демко Лютай. – Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

– От там вона! – сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац.

– Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? – спитав Демко.

– Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, – сказала Ольга.

– Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! – обiзвався Демко.

– А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка – шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, – сказала Ольга.

– Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?-обiзвався син.

– Та, сину, й люди, але…

– Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, – жартував старий Демко.

– Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, – жартувала й собi стара.

– Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? – пiшов навпростець батько.

– Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, – сказав син i задумався.

– А до залицяння то близько звiдсiля, – додала мати. – Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! – сказала мати i зiтхнула.