Розділ «VI»

Надворi вечорiло. Зорi несмiливо виступали на ясному синьому небi, неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий одбивався своїм замираючим червоним свiтом на червоних хмарах, на оранжевому гарячому небi десь далеко за лiсом. На садок впала гаряча iмла. Гетьманша встала i запросила гостей, паннiв та козакiв до покоїв. Зiнько пiшов слiдком за паннами в свiтлицю. Гетьман не виходив до гостей. Обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько з материної руки, пiшов в покої гетьмана. Там держали раду, як прийняти московського посланця, що прибув з Москви з докорами од царя, чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В свiтлицi накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровiй свiтлицi, неначе пташки по садку. Зiнько таки насмiлився приступити до Маринки. "Ану, чи буде говорити з козаком ця шляхтянка, чи, може, погордує, як гордує козаками сама Виговська?"

– Чи ще не занудилась ти, Марино, тут, в Чигиринi? Не нудьгуєш за домом, за матiр'ю? – спитав Зiнько.

– А чого менi скучати? Менi в Чигиринi веселiше, нiж дома, – промовила Марина. – В нас рiдня все або не молода, або й зовсiм стара, або дуже значна, що нехтує вже нами, простiшими шляхтичами, хоч би й рiдними. Моя мати не цурається й простiших людей в Києвi, але в нас мало буває в гостях паннiв.

– А менi здавалось, що тобi в Чигиринi так весело, як в тюрмi, – сказав Зiнько.

– От i вигадав! Я в такiй тюрмi готова сидiти хоч i десять рокiв або й довше, – сказала Маринка i зареготалась.

– Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджує до Чигирина? – спитав Зiнько.

– А он! – сказала Маринка i показала рукою на паннiв. – Глянь, скiльки в мене веселих подруг! Хвалити Бога, є з ким i погуляти, i розважити себе. Та й вашi козаки все веселi: все жартують i старi, й молодi, неначе їм i лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що про смерть їм байдуже, неначе її й на свiтi нема. Якби надi мною лiтала смерть трохи не щодня, менi було б не до жартiв.

– Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою кулi, то це все одно, що гудуть над головою джмелi або бджоли, – сказав Зiнько.

– – Цур їм, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудiння.

– О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що музики для дiвчат. Аж жижки чогось задрижать, як почуєш той свист; аж кров закипить, а серце так ходором i ходить, неначе ти напився старого меду або доброго вина; на душi весело, й кидаєшся в битву, неначе йдеш на якийсь веселий бенкет; як зачуєш свист куль, зараз так би й кинувся в битву на ворогiв i рубав би їх, i кришив, як черствий хлiб, i шаткував би татарву, як капусту.

Зiнько запалився, згадуючи битви з татарами. Очi в його засвiтились, вiн махав руками, неначе в його i справдi в руках була шабля, неначе вiн углядiв перед собою татарву i був напоготовi кинутись в битву i шаткувати ворогiв, як капусту. Марина замилувалась, дивлячись на смiливий вид козака, ловлячи матовий блиск в його синiх очах, котрий ставав все гострiший. Зiнько дуже сподобався Маринцi в той час.

"Ой, який вiн, мабуть, гарний в той час, як в його руках свистить шабля, як вiн кидається в битву на ворога! Яка смiливiсть в його очах! Який огонь заблищав в його ясному поглядi!" – подумала Маринка i тiльки тепер догадалась, чому Чигирин був для неї такий веселий та принадний. Молода дiвчина тепер почувала, що i Чигирин, i гетьманський палац стали для неї ще принаднiшi, ще веселiшi. – Тут би я хотiла жити i не виїздити з цього Чигирина… Не хочеться менi вертатись додому… Тут би я й вiк звiкувала, дивлячись на… Зiньковi яснi очi, стоячи з ним вкупi!" – думала Маринка, задивляючись на Зiнька.

Перед вечерею вийшла з своїх покоїв i стара гетьманиiа, Ганна Хмельницька. Вона якось неохоче привiталась до молодої гетьманшi, зараз одiйшла од неї i сiла за столом оддалеки. Мiж двома гетьманшами, мiж двома господинями в палацi вже починалась незгода то за те, то за друге, то за слуг, то за господарськi справи.

За столом Маринка сидiла мiж паннами далеченьке од Зiнька, але вiн примiтив, що Маринка не зводила з його очей, все дивилась на його, розчервонiлась, все балакала з подругами та смiялась, неначе впилася мiцним медом. В неї очi блищали, вона все кидала очима на молодого козака. Зiнько почував, що на його сипались iскри з тих ясних очей i западали десь глибоко в душу, в його серце. Вiн був тепер певний, що Маринка його любить, i йому забажалось признатися, що й вiн її любить. Але де сказати, коли в свiтлицi повно гостей?

"Ой який гарний цей молодий бiлявий козак! Гарний вiн i з тихими очима, гарний i з сердитим поглядом, гарний, як смiється, гарний, як i сердиться", – думала Маринка, не зводячи цiлий вечiр очей з молодого козака.

Пiсля вечерi гетьманша встала i почала походжати по свiтлицi тихою ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на неї i все ждала, що молода гетьманша сяде поруч з нею i ласкаво побалакає. Але Виговська все ходила i навiть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зiньком, придивлялась до його i зiтхнула легенько.

"Мiж цим козаком та Маринкою починається любов, – подумала Виговська, – але Маринка шляхетського роду, а Зiнько i його батько з простих козакiв. Ой коли б те кохання мiж ними не стало причиною лиха для бiдної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Iваном Остаповичем, коли моя рiдня хотiла нас розлучити… А Зiнько – хлопець гарний та кучерявий, i на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козакiв, але заможний чоловiк… Добре було б, якби Маринку одружили з Зiньком, але ж його батько – страшний козарлюга!" – I Виговська поважно приступила до молодих козакiв, що стояли купкою в кутку i промовила:

– Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молодi козаки, не забувати нас i навiдуватись до нас в Суботiв. В Суботовi в нас не будете нудитись. Мiсце гарне й веселе, а я хлiба й солi, й мiцних медiв не пожалiю для вас. I ти, Зiньку, не забувай нас, прибувай до нас в гостi, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботi в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої iменини.

– Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладнi заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботiв прибудем, – промовив Зiнько i поцiлував гетьманшу в руку.

Iншi молодшi козаки й сотники так само подякували гетьманшi i поцiлували її в руку.