Розділ «VIII»

– Чого ти так зблідла? Навіщо ти застромила за пояс оту рушничку? Чи ти мене боїшся, чи так мене ненавидиш? – спитав князь.

– І боюся тебе, і…

Тодозя запикнулась і не промовила далі й слова.

– Оддай мені оту рушничку, або кинь її оттуди в кущі! Навіщо ти носиш при собі оту зброю?

– На хижого звіра й на лихого чоловіка, – одказала Тодозя.

Вона почувала, що трохи втихомирилась, що серце знов почало кидатись в грудях рівніше й тихіше.

– Кинь оту зброю додолу! Вона молодиці не личить, – сказав князь вже сердито.

Єремія не зносив суперечності, і в душі його вже закипіло. Тодозя примітила, що ніздрі його гострого тонкого носа злегка іздригувались, а очі одразу заблискали.

– Киньте, ясновельможний, свою шаблю в кущі, тоді й я кину свою рушничку, тоді, князю, ладна побалакати з вами.

– Ти навіжена. Я й гадки не маю тебе рубати шаблею, – сказав Єремія і, вихопивши шаблю з піхви, швиргонув її в кущі.

Тодозя вихопила рушничку з-за пояса й собі кинула її додолу. Єремія приступив до Тодозі й взяв її за руку.

– Чого ти жахаєшся? Невже я такий страшний? – сказав Єремія.

– Мабуть, князю, страшний, коли про вас пішла така поголоска, коли так люде гомонять.

– А ти не дуже йми віри людям. Я страшний тільки для ворогів.

– А може, князю, й для мене ви ворог, коли князь загубив мою честь і може знов має на думці недобрий замір, – тихо обізвалась Тодозя.

Князь мовчав і дивився на неї, неначе їв її вид гострими очима. Тодозя почувала, що ті очі чарують її, неначе гадючі очі чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей. В діброві було тихо, тільки десь в кущах безупинно свистіла омелга, неначе заіграшки перебирала мелодії на гучній сопілці. Тодозя не зводила очей з смуглявого князя, неначе придивлялась до його й уважливо слідкувала за кожним рухом лютого ворога, сподіваючись нападу щохвилини.

– Чого ти мовчиш та тільки поглядаєш з-під лоба на мене? – спитав Єремія.

– Доти стоятиму й мовчатиму, доки й ясновельможний стоятиме. Нам нема про що балакати: ми не рівня, – тихо обізвалась Тодозя. – Прощайте, князю! Час мені додому!

Не встигла Тодозя промовити ці слова, і Єремія кинувся на неї, як вовк на ягницю, вхопив за стан, пригорнув до себе і почав цілувати в уста, в щоки, в очі. Тодозя не спротивилась і не справдовувалась, але ні одним рухом не одповідала на гаряче кохання.

– Чи ти мене не любиш, чи може зненавиділа мене ще в Сенчі? – спитав князь.