Розділ «X»

Старий дідуган звався Мехтодь Кандзьоба. То був старий запорожець. Родом він був з Немирова. Як тучна буря, промайнув його вік в Січі в битвах на морі й на суходолі. Бився він і з татарами, і з турками, і з поляками. Пошрамований, порубаний, старий Кандзьоба доживав віку в Немирові і ждав кінця свого живоття, попиваючи горілку. Зачувши про битву під Корсунем, зачувши про загони Кривоноса та Полов’яна, Кандзьоба намовив і підняв немирівців на польських панів та українських магнатів перевертнів.

– Хто ти такий, питаю в тебе. Ти мій панщанний? Еге, так?

– Ні, князю! Од цього мене бог помилував. Я панщину люблю, сказати по правді, як собака цибулю.

– Ти мій, панщанний? Говори, стара собако.

– І хвоста в мене нема. Коли хоч, князю, то й подивись: і од хвоста мене бог милував, і од панщини, – говорив Кандзьоба, жартовливий на вдачу.

Дід знав, що смерть його за плечима, і думав своєю смертю спасти від смерті міщан. Вишневецького він ненавидів, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кіт табаку.

– Не дрочись, князю, і не катуй дурнісіньке людей. Про мене, половину мене звари в казані, половину мене, про мене, хоч повісь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привід міщанам. Це моя провина, – говорив сміливо дід Кандзьоба.

– І тебе зварю в казані, й тих лайдаків повішаю, порублю на шматки. Ти хотів підбити міщан, щоб вони приставали до Хмельницького? – питав Єремія.

– Аякже! Авжеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього поживку я аж облизуюсь. Про мене, й звари мене в казані. Смачна юшка буде. І сам наїсися, і твої жовніри насьорбаються, як голодні собаки, ще й пошли у Варшаву польським панам на бенкети, бо та страва буде добра, смачна, смачніша од дичини. Це буде страва, яку вживають гладкі песиголовці. Про це нема що й казати, – говорив дід Кандзьоба.

– Мовчи, стара собако! Заціп свою стару вершу! – крикнув лютий Єремія й, нахилившись з сідла, ляснув по щоці Кандзьобу.

– Овва! Оце гаразд! – сказав Кандзьоба, химерно вхопився рукою за щоку, – маленька ручка, а таки нівроку дошкульна та замашненька, мабуть тим, що двічі хрестилась, двічі на дві віри присягалась.

– Розпиліть оцю стару собаку пилкою пополовині! – крикнув князь до жовнірів.

– Певно, князю, хочеш подивитись, які тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби. Оце причепа! Ото кумедія! їй-богу, чудна оказія! – обізвався запорожець і почухав собі потилицю. – Бився в Криму з татарвою, бився в Цареграді з турком, доніс свої тельбухи цілісінькі з Цареграда аж до Немирова, а тут тобі на таку пришту! Свій таки земляк каже: подавай сюди свої тельбухи, коли турки не висотали! Оце так оказія! Оце так халепа, матері його ковінька!

– Оце ще недавнечко ці князі були нашими оборонцями, а теперечки вони ладні кишки з нас сотати. Диво та й годі! Химерні стали наші українські пани! Подавай їм доконешне запорозькі тельбухи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в кабанячих. Може, князю, звелиш і ковбаси начиняти з мене? Ото насмішив мене на старості літ!

І старий запорожець, і гадки й думки не маючи про свою неминучу смерть, зареготався щирим реготом, аж одляски по майдані пішли.

– Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Heмирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! – крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.

– Роздягайте та в’яжіть старого собаку до бантин! – крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало: так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам.

Жовніри поклали на стовпах дві бантини, здерли з діда убоге убрання. Шматки сорочки впали на землю. Діда прив’язали за ноги до двох бантин і повісили головою униз. Сива чуприна звісилась трохи не до землі. Дід гойдався, неначе на гойдалці.

– От кумедія! Сподобився я таки честі од князя на старості літ. Сам князь Вишневецький гойдає мене на вічний сон. Колиши вже, колиши! З тебе, бачу, добра нянька! – говорив дід.

Жовніри вхопили за обидва кінці здорової пилки і почали розпилювати діда пополовині.