Розділ «ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ»

Усюду смерть собі знайду!

(Вместе).

Мене з тобою розлучають!

Нехай собі вони се знають:

Уляна.

Усюди смерть собі знайду!

Алексий.

Я за очима світ піду!

Обнимаются. Одарка в стороне плачет.

Одарка (подошла к Уляне, ласкает ее). Годі ж, Улясю, годі, моя доненько! Не розривай мого серця! Іди у хату та вбирайся; вечір близенько, скоро старости прийдуть.

Алексий. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще мені не гріх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. (Подошел к Уляне, говорит с горестью и сквозь слезы). Улясю! серденько, рибонько! Бачить бог, як тяжко мені на душі!… Не можу тобі розказати, як надривається моє серце!… Прощай… Улясю!

Плачет, и Уляна горько рыдает.

Прощай, моя зірочко!… Нехай… тобі бог помога!… Казав би я тобі – не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить і шановать, кого тобі бог дасть. А об мені… і не спом’яни!… Знаю, як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!… Нехай я один за нас за двох буду горе пити!… Нехай я один буду страждати!… Коли ж почуєш, що була війна, то й знай, що мене перша куля зведе з світу… Заплач нишком, та й… як собі хочеш. (Тихо плачет и хочет ее оставить).

Уляна (обняв, удерживает его). Олексієчку! мій лебедику, мій соколику! На кого ж ти мене покидаєш?… Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш від Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вісточка до тебе, мій Олексієчку! – не журись, поплач трошки, відпоминай ту, що тебе щиро до смерті любила, та і надійсь, що бог нас зведе на тім світі докупоньки. Прощай, Олексієчку, прощай!… Була твоя і буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью). Ходім, мамо; робіть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!… (Скоро уходит).

Одарка (во все время горько плакавшая). Світу не бачу за горючими слізоньками!… Я ж кажу: коли б мені не Кандзюбова худоба, то я б і не подумала за того стидкого та бридкого Стецька віддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит).

Алексий (в горести задумался). Усе то гроші, усе то гроші! Та ти куди не подивись, усе вони на світі орудують! З грішми, що не задумай, так усе і уродиться! З грішми, хоч лежінь, кажуть трудящий; з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездільничать, і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грішми от і Стецько шанується, мов чоловік; а він, по правді сказавши… що він? – Стецько!

ЯВЛЕНИЕ СЕДЬМОЕ

Алексий и Стецько.

Стецько (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-осьде я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит). Ге! ге!… ге!… Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як він мене за… ге!… завів! Одно те, що насилу дійшов, а тут ще і не потрапив, замість Харкова та учистив аж у Григорівку. Було б тобі сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж і додому швандяти не близько!

Алексий (в сторону). І ще з сим дурнем нічого і не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (Стецьку). Чого ж ти вернувся? Де ти дів свого тестя?