Розділ «IX»

Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…

Минає рiк, i другий, i п’ятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої!

По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б’є, i свiтло мигтить…

Коли – стук-стук! Одчиняю – Василь!

– Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..

– Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..

А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..

– Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

– А так менi жилося: устаю – плачу i лягаю – плачу, так менi жилося!

– Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

Придивлюсь до його, – лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

– Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!

Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв – та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали…

– Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! – було каже. – Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.

– О боже, боже! – заговорить. – Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..

I в останню годину промовив:

– Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…