Розділ «IX»

– Ат! – сказав син і тільки рукою махнув. – Ватю бачив тільки в церкві. Сусана Уласівна пройшла проз мене, й не поклонилась мені, і не глянула на мене. В Горобцівці оті вороги зачадили, здається, саме повітря. В мене аж голова запаморочилась од того чаду. Зять аж сичить од злості. Феся пиндючиться, Сусана Уласівна дметься. Цур їй, тій Горобцівці! Я туди зроду-звіку більше не поїду: може, вона запагубила мою долю й мій талан навіки.

– Шкода! – сказала мати. – А Ватині тисячки стали б тобі в пригоді.

– Ой, ще й як стали б! – обізвався батько. – Землі в нас обмаль. Треба б прикупить ще трохи поля, щоб розвести більше хазяйствечко, щоб тобі після нас можна було стать справжнім дідичем властивцем. Ти ж у мене одним один син. Помремо ми, тобі ж усе добро зостанеться, а не комусь іншому.

Леонід Семенович аж зітхнув важко. Йому заманулось і тисячок, але шкода було й Ваті, бо вона в той час ще більше надила його своїми очима та бровами.

– Невже, сину, ти не напитав там, де служиш, будлі-якої грошовитої панни? – спитала мати.

– Ой мамо! напитував я й розглядав, але тепер все панни якісь «безгрішні». А котра й є грошовита, не піде за такого, як я, бо гроші люблять гроші, – одповів син, похиливши голову.

– На Горобцівку нема ніякої надії. Поїду я оце до Антосі. Там хоч ворогами не тхне. Там мені буде легше дихати. Та вона й не без грошей таки, – сказав син перегодя.

– Їдь, сину, і до Антосі. Її батько чоловік грошовитий, – сказав батько.

І син почав вчащать до веселої Антосі і все їздив до неї в гості, доки пробував в гостях у батька.