Розділ «IX»

Він кмітив за Ватею цілу службу божу, не зводив з неї очей. Ватя ні разу не повернула голови, не глянула на той бік, де стояв Леонід Семенович.

«Погано! Пропала моя справа!» – Подумав Леонід Семенович і зітхнув так важко, що Феодосія одвела очі од хмар та янголів в бані й зирнула на брата.

Вже як вдарили в дзвін на «Достойно», у праві двері церкви увійшла вчительша. Вона завсігди ставала в церкві з правого боку коло Сусани Уласівни, щоб не ставать рядом з писаршею по лівому боці. Вчительша прямувала просто до іконостаса на своє місце. Коли зирк! – перед нею стоїть не Сусана Уласівна з Ватею, а писарша з братом. Вчительша аж жахнулась на ході й трохи не крикнула. Її неначе якась невидима сила спинила віжками. Вона сюди круть – туди верть, повернулась до стіни та й стала перед самісіньким кіотом святого Миколая й трохи не притулилась до його лицем, неначе хотіла сховаться в тому кіоті з колонами. Вчительша витріщила очі на образ та так і простояла до кінця служби. Але все-таки вона на ході встигла примітить, що в писарші в вухах теліпались довгі, здорові золоті сережки. І через ті сережки вона не могла ні хреститись, ні молиться до кінця служби божої. Її аж кинуло в піт, неначе хтось висипав на плечі здорову макітру жару.

Служба божа скінчилась. Народ рушив з церкви. Сусана Уласівна з Ватею вийшли в ліві двері, вчительша – в праві, а побідна писарша гордо підняла голову, попростувала через усю церкву й через бабинець вийшла просто в великі двері. Леонід Семенович поплентавсь слідком за нею.

«Ну, та й помилився ж я, що пішов до церкви з сестрою! Це через неї мені не поклонилась Сусана Уласівна, через неї гордо кивнула головою Ватя. Якби я був пішов до церкви сам, може б, діло вийшло корисніше задля мене; може б, вони й поклонились мені, а я після служби провів би їх трохи; може б, вони подобрішали, розговорились зо мною, а потім запросили б до себе на чай. Це вони одхилились од упертої та завзятущої сестри», – думав Леонід Семенович, простуючи через цвинтар.

Він розсердився на сестру й почав підіймать її на сміх та дражниться з нею.

– Сьогодні бачив я в церкві три панії, – почав Леонід Семенович, – вони усі чогось були червоні, неначе аж пашіли вогнем, мов залізка, витягнуті з жару. Якби хто об котрусь з їх тернув сірничком, те й сірник зайнявся б.

– За яких дам це ти верзеш? Це, певно, про тих червономордих шляхтянок з бровара, що стояли позад нас. Але я не примітила, щоб вони горіли, – обізвалась Феся.

– Які там шляхтянки? Чого пак було горіть тим овечатам? – сказав Леонід Семенович.

– Це, може, ти говориш проти Сусани Уласівни, вчительші та й про Ватю?

– Яку там Ватю! Ватя при тих паніях безвинна ягниця…

– То це ти, мабуть, говориш про мене? Хіба ж я горіла в церкві?

– Атож! Хіба ж ні? – сказав Леонід Семенович.

– А мені чого горіть? Стояла та молилась богу, та й не думала горіть.

– Її-богу, я вже хотів витягти з кишені сірники та здалеки приставить до вчительші! Вже був і руку встромив у кишеню, та тільки побоявся наробить пожежі, – жартував Леонід Семенович.

– Оце, може, й правда! Ця здатна запалить собою сірники й на верству од себе, та ще й проти вітру! – обізвалась Феодосія.

Леонід Семенович вловив очима постать Ватину, котра манячіла малиновою плямою між густим натовпом молодиць та дівчат, між квітчастими хустками, стрічками та вишиваними сорочками. Та постать манила його очі й надила душу. Ватя все одходила од його далі й далі і зникла на довгій вулиці за густими садками. Леонід Семенович почував, що Ватя одсовується од його навіки і вже ніколи не наблизиться до його. Він важко зітхнув.

«Тепер нічого я не вдію не так через себе, як через отих ворогів. Прощай навіки! Знаю, що вже більше нам не доведеться й побачиться», – подумав молодий хлопець і похнюпивсь та й зажурився.

Пообідавши в сестри, Леонід Семенович зараз-таки виїхав до батька.

– А що, сину? Чи був в о. Артемія? Чи бачив Ватю? – спитався в сина батько.