Розділ «VIII»

– Вступіть! Увійдіть! Прошу вас! – просив писар Морочковського.

Морочковський увійшов в управу й розказав про своє діло за млин. Писар швиденько написав потрібну йому бомагу.

– Морочковський! Ви маєте коники, держите й воли. Я оце задумав будувать для себе будинки, комору та возовню. Чи не спромоглися б ви привезти мені кільки хур битого каміння своїми волами та кіньми? Там у вас над Россю стоять вже готові сажні набитого каміння, – говорив писар вже не начальницьким, а благаючим солоденьким голосом.

– Добре. Чом же… привезу, – одповідав добрий Морочковський і мусив дати свою згоду, хоч йому так хотілось возить те каміння для писаря, як хочеться здоровому чоловікові помирать.

Випровадивши Морочковського, писар засунув двері засовом і сів писати. Коли через годину знов хтось заторгав дверима. Писар розсердився.

«І знов лізе якась тварюка! Ото лиха година! Піду та добре вилаю, щоб одучить ту мужву лазити сюди ввечері», – подумав писар.

Він побіг у сіни, одсунув двері й одчинив. На ґанку стояла молодиця. Писар несамовито крикнув.

– Ти якого дідька сюди лізеш, свиняче рило? Чого тобі тут треба, погана мордо собача? Пішла вон з двору! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то помордаса вхопиш!

– Та це я! – тихо обізвалась молодиця. То була жінка волосного старшини Леська. Вона була ще й кума писареві.

– Чи це ви, кумо? Оце лишенько! А я думав, що хто чужий. Зайдіть же, будьте ласкаві, та вибачайте мені в цім слові! – просив писар.

– І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас заходила! – говорила молодиця. – Облаяли мене, неначе останню волоцюгу. Оце який сором!

– Та вибачайте! Зайдіть же! В мене тут і настойка є в шафі. Вип’ємо по чарці! – просив писар.

– Цур тобі з твоєю настойкою! Буде вже з мене й цієї настойки… Я й через твій поріг ніколи не переступлю, – сказала волосного жінка та й пішла з двору.

Через годину знов хтось постукав у двері й застукав кулаком здорово й сміливо, як стукотять п’яні. Писар аж скипів. Він скочив з місця, прожогом кинувся в сіии, одчинив двері. В темряві мріла якась мужицька дрібненька постать.

– Ти чого стукаєш, волоцюго, п’янице? Чого тобі тут треба? А, ти, свиняча мордо! А, ти, п’янице, волоцюго! Чого ти тут бродиш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? – крикнув писар і штовхнув чоловічка в груди кулаком. Чоловічок дав сторчака додолу аж через три східці ґанку.

– Чи ти п’яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Левонтію? – обізвався внизу чоловічок.

– Чи то ви, тату? Оце, боже мій, яка напасть трапилась! Це ви вже втретє цього вечора стукаєте в двері. А я розлютувавсь та з нестямки… Оце, боже мій! – бідкався писар. – Та вступіть же, тату!

– А бодай тобі добра не було, щоб я до тебе вступав! Бач, як запанів! А ти вже забувся, як пас череду? Забувся, як свині пас? А, ти, свинопасе! – говорив з двору старий Петро Коцюба, невеличкий та вбогий чоловік.

– Хіба ж я зумисне вас штовхнув? Та вибачайте мені, тату, на цей раз! Та вступіть-бо! – просив писар з порога.

– Бодай вже од тебе оступились добрі люде! Я тебе оддав в школу, втрачався на тебе, давав на книжки останні гроші. А він тобі он якої співає! Сам багатієш, а мені од тебе нема ніякої помочі, – сказав Коцюба та й пішов з двору.