Розділ «IIІ»

Паничі одначе кинулися поправлять ту шкоду. Леонід Семенович звів полеглу оргінію. Знайшли коло других кущів лико й прив’язали оргінію до кілка. Ватя стояла серед кущів, обсипаних здоровими квітками. Темно-зелена оргінія, червоні та жовті квітки надзвичайно приставали до її лиця. На тому квітчастому фоні, вся ніби обсипана оргініями, її показна постать визначувалась надзвичайно ефектно. Леонід Семенович примітив той ефект і несамохіть задивився на неї.

Коло ґанку рядком стояли чотири здорові вазони старих олеандрів, рясно обсипаних важкими китицями ясно-рожевих квіток. Старі олеандри були високі аж до стріхи. Леонід Семенович звернув на їх ввагу.

– Які пишні та здорові олеандри! – сказав він до Ваті.

– Ці олеандри садила ще моя мама тоді, як вийшла заміж. Не диво, що вони так розрослись, – промовила Ватя.

– Квітки й дерева садять на щастя. Мабуть, ваша мама була на своєму віку дуже щаслива, що олеандри цвітуть рясно, що й листя не знать, – промовив Леонід Семенович.

– Була щаслива, це правда, та шкода, що не кожному дається таке щастя, – сказала Ватя, ніби за себе, й подумала: «Яке ж то буде моє щастя, що зачалось в цей вечір?»

– В такий пишний вечір на вас чогось находять сумні думи, як я догадуюсь: молоді панни не повинні журиться, – обізвався Леонід Семенович, – правда, Антоніно Григорівно? – додав він, обертаючись до Антосі.

– Авжеж правда. Я ніколи не журюсь і не думаю журитись, – промовила Антося.

– Та, мабуть, і паничі не дуже-то журяться, – якось знехотя обізвалась Ватя, – хіба ви, Леоніде Семеновичу, з журливих? Я щось цього не примітила.

– Я не з журливих, але часом находить такий час, що й задумаєшся чогось. І не журишся, здається, але й журишся чогось, – промовив поважно Леонід Семенович і сам справді задумавсь.

Дорого дала б Ватя, щоб постерегти в його серці, про що то він задумується й журиться.

Леонід Семенович постояв трохи мовчки, потім, не знаючи, що робить, що промовляти, простяг руку до гілки олеандра, нахилив гнучку гілку, притулив пахучу китицю квіток до лиця й почав з якоюсь жагою ніби втягувать та всисати наркотичний дух квіток.

– Вирвіть квітку, будьте ласкаві, коли ви любите пахощі олеандра, – сказала Ватя.

– Нащо збавлять квітку! Вона розпукувалась з пуп’янків, може, місяць, поки дійшла до такої краси; а я вирву її та й покину, – сказав Леонід Семенович.

– Одже ви дуже церемонні та жалісливі! – сказала Ватя.

І вона вхопила одну гілку, нахилила, проворно зірвала два розкішні китяхи квіток і подала паничеві.

Леонід Семенович з якоюсь задумою простяг руку, взяв квітки й подякував.

– Ходім ще в садок, походимо по доріжках, – сказала Антося.

Ватя попростувала по доріжці в садок. Леонід Семенович йшов поруч з нею. Над доріжкою росли рядком здорові кущі розкішної зеленої рути. Він нахилився, нарвав рути та оксамитових черничок, обклав квітки олеандра червоно-чорними черничками, а потім почав обкладати букет зеленою рутою.

– Ого! та вмієте ж ви складать букети. Ви таки не без вподоби. Ій-богу, вийшов гарний букет, – сказала Ватя.