Розділ «X»

О. Артемій вийшов з церкви, поблагословив трапезу. Люде, втираючи з лобів піт, позирали з смаком на здорові графини та бутлі, вже наперед смакуючи не так закускою, як випивачкою. О. Артемій випив сам до людей, почастував титаря, а титар почастував чоловіків, але він частував все з малих пляшок. Уся закуска в одну мить зникла, ніби вогнем згоріла. Усім досталось по дві чарки горілки.

– Ой титарю! коли б хутчій достягти нам оті здоровецькі бутлі! – обізвався один нахабний чоловік, котрий мав велику припадку до горілки.

– Та то не горілка, а вода! – обізвався о. Артемій. – Я знав, що після важкої роботи буде людям душно, та для прохолоди звелів понаставлять холодної води. Та в панів же скрізь ставляють воду на стіл, як обідають. А вода погожа та холодна, – з моєї криниці!

О. Артемій налив стакан води й випив з півстакана, ще й вуса обсмоктав.

– А! та й добра ж вода! – промовив о. Артемій насмішкувато.

Чоловіки тільки зирнули один на одного й почухали потилиці. Вони зараз збагнули своїм розумом ту мудрацію отця Артемія.

О. Артемій подякував громадянам за послухання, попрощався, надів шапку й швиденько майнув з цвинтаря. Люде, як обступили стіл, так і стояли навкруги стола, ніби сподівались якогось чуда, щоб з води в бутлях стала горілка. Постояли, постояли вони, але, дивлячись, що таке чудо не здіялось, мусили помаленьку рушать додому.

– Ну та й мудрий же наш батюшка! Еге! Отаку штуку удрав, – гомоніли чоловіки, розходячись.

– Чи ти ба, як гарно піддурив! А я думав, що то все горілка, та так працював, так падкував! А то свята кринична вода. Я сам оце покуштував, – казав другий чоловік.

Люде були лихі, що батюшка встругнув таку штуку, і почали гомоніть по селі та ганить о. Артемія, що він хибний і облесливий чоловік. Хоч писар сам і не був тоді в церкві, але чутка про хитрощі та мудрощі о. Артемія зараз дійшла до його. Писар вже прохолов од своєї злості й теперечки задумав поглузувать з о. Артемія: він задумав написать на його вірші й нещадимо обсміять його.

Того ж таки вечора писар, наскрізь проминутий злістю, сів за стіл, узяв листок паперу й перо в зуби і почав митикувать, щоб написати смішні вірші. Він писав і сам реготавсь. Жінка виглянула з кімнати.

– Що ти там таке смішне пишеш, що аж сам регочешся? – спитала вона в чоловіка.

– Те, що тобі не варт і не слід знать, – сказав писар.

– Та скажи-бо! І що то він пише?

– Одчепись! Ти мені заважаєш писать. Йди собі в пекарню до роботи.

– Оце лишенько! Та скажи-бо! Хіба таки не можна сказать? – аж благала писарша.

– Тікай! – крикнув на неї сердито писар. – Одчепись од моєї душі! Це тобі не жарти! Геть з хати!

Писарша потихеньку вийшла й двері причинила. Хоч писар був прозаїк трохи не на всю губерню, як він сам думав за себе, але поет з його був нездатний, поганий. Вірші його вийшли насмішкуваті й ущипливі, але зовсім недоладні. Вони починались так:

Скакав, стрибав, брикав, хвицав, – доки дострибався,

Роздявила верша рота – хап! в вершу попався!