Розділ «X»

– От тобі й на! Ватя зовсім розвередувалась з нудьги. Місяць в думках побула черницею, місяць – курсисткою і, певно, місяць буде артисткою та й вернеться додому простою Ватею, – сказав насмішкувато батько.

– Щось вона дуже швидко змінює професії, – сказала мати.

– То певна річ, що з тих її професій нічого не вийде. Треба напитувать для Ваті жениха, та ще й не гаяться.

Ватя знов поїхала до Антосі. І вони вдвох довго марили, як гарно буть артисткою.

– Я вивчусь на співачку, а ти вивчишся грать на фортеп’яні. Я маю потяг до опери, – говорила Антося.

– А я буду давать концерти на фортеп’яні, як справжня артистка. Добудемо собі лаврів, – говорила Ватя.

– Я буду співать в концертах, а ти мені будеш пригравати. Об’їдемо усю Росію, побачимо світу! – тягла далі Антося.

– А як добудемо слави в Росії, поїдемо й за границю. Ще більше побачимо світу. Може, доплентаємось і до Америки.

– А чом же! Напелехаємо лаврів, як бутвини в огороді, повнісінькі приполи, ще й у Горобцівку привеземо. І справді! Чого ми будемо киснуть в цих селах? Що ми тут висидимо? – вже не жартуючи говорила Антося.

– Ніякого дідька не висидимо! Тільки нудьги наберемось! – аж сердилась Ватя. – Ой, як мені хочеться побачить світ!

– Не журись, Ватю! В тебе є талант до музики, а в мене до співу. Наші батьки мають багацько грошей.  І вчиться буде весело, а добувати слави та лаврів буде ще веселіше. Душа моя чує, що я матиму великий поспіх у співах на сцені. Тоді я матиму й засіб, щоб животіти на світі.

– Як вернемось до Горобцівки з оберемками лаврів, от тоді писарша скрутиться од злості! – сказала Ватя.

– Тямить вона в тих лаврах! Якби для неї ті лаври, що кропивою звуться, то це вона втямила б добре. Я цими горобцівськими лаврами нещадимо дала б їй прочуханки, – жартувала Антося й реготалась.

– А я нещадимо нажалила б язика, щоб дать цій брехусі пам’ятного! – обізвалась Ватя й собі зареготалась.

– Ой Ватю! от коли б мені спосудилось потрапить на оперну сцену! – говорила Антося. – Як я грала б! Як я співала б! Увесь театр здурів би, якби мені довелось грать роль Маргарити в «Фавсті». А! я ту Маргариту так вдала б, так встругнула, що всі очамріли б з дива.

І Антося стала проти чималого дзеркала, завела веселої дрібної пісні й почала ніби грати роль Маргарити, передражнювала артисток. Антося вдавала, ніби надіває на руки браслети, на пальці – перстні, чепляє в вуха сережки, чепляє дороге намисто.

З великою грацією вона повертала голову, дивилась то на одну сережку, то на другу, оглядала намисто, закидала голову назад, наддавала очам втому, осміхалась до себе в дзеркалі, потім реготалась, сварилась пальчиком на свій одбиток в дзеркалі. Вона милувалась собою, кокетувала, лишала уста, блискала зубками.

– Яка я гарна! Яка я пишна в золотих сережках, в діяментах! Як блищить золото! Як блищать мої очі при золоті! Ой, гарна я стала! Здуріє мій Фавст, як углядить мене в цьому убранні! – співала Антося, імпровізуючи слова.

Вона знов запишалась, блиснула зубками й посварилась на себе в дзеркало пальчиком.

– А, яка гарна моя вишивана сорочка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряжчить моє діяментове намисто! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!