Розділ «Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д.»

Маркс, засвоївши Європейську техніку, не був би Марксом, коли б сума його духовних вартостей не ввійшла в названу нами категорію. Ейнштейни великі й маленькі – європейці, а самоварники-професори – просвітяни. Очевидно, справа не в самій техніці.

Отже, зерових ми мусимо використати не тільки по лінії техніки, але й у напрямку психології. Один той, на перший погляд, незначний факт (а на погляд інших, контрреволюційний), – той факт, що вони так пильно «проти течії» перекладають римлян, дає нам право вбачати в них справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків – античної культури. Азіатський ренесанс – не епоха європейського відродження, плюс незрівнянне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неокласицизм. Для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіатського ренесансу.

Ідеологія набувається не тільки певним класовим походженням, але й інтелектом. Отже, й тут ідуть інтелектуальні бої. Ми визнали техніку зерових, зерови мусять визнати нашу ідеологію… і не тільки визнати, але и свідомо прийняти її. І вони приймуть, бо переможцями на цьому фронті будемо ми, – ті, за кого непереможний боєць – історія.

Зеров зовсім не попутник у звичайному розумінні цього слова. Це не «мужиковствующий» безперспективний революційно-націоналістичний інтелігент з вузеньким горизонтом. Це, коли хочете, Мартов у мистецтві, який свідомо й щиро працює в умовах радянської державності. Треба ж уміти остаточно заволодіти ним і ними – зеровими.

От бачите, який це «політичний млин». От бачите, які «ріжки вилізли з нашого капшука». Ви, тов. Пилипенко, «не запужаєте» «Олімп» «ідеологічною непою». Шукайте іншого адресата. Саме – серед неписьменних. Ми глибоко переконані, що вашу демагогію не прийме революційне радянське суспільство. Коли вам подобається Троцький, то послухайте ще раз його думку:

– «не можна підходити до мистецтва так, як до політики».

Чуєте, маестро? Чи, може, ви й з цим не погоджуєтесь? Тоді знову ж таки докажіть і знову таки без демагогічної водички. Будьте певні: ми й вам зуміємо повірити, тим паче, що ви наш один із найкращих друзів.

Але «покиньте брати на арапа»: поважайте й нас. Невже ви й досі не розумієте, що не самохвальство заговорило нашим пером, а почуття радості, яке пожаром палахкотить біля наших сердець, яке з кожним ментом нашого інтелектуального зросту піднімається, як Йогансенові «сереброкрилі кораблі»:

– «все вище, вище, вище д’горі…»

VІ

Чи варто резюмувати? Ми гадаємо, не треба. Але ми й у цьому листі звертаємось до молодої молоді:

– Камо грядеши?

Біблейська мудрість так каже: коли йдуть два сліпих, то обидва попадуть у яму.

Воістину: не за мистецьким авторитетом тов. Пилипенка йти молодим художникам: їх чекає розчарування.

З «Олімпом» зовсім не те:

– ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузькість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського ренесансу.

Ми кличемо творити те мистецтво, що його так чекає Європа. Ми знаємо:

– важкий наш шлях і велику вагу беремо ми на себе. Зате – це радісний шлях духмяної боротьби, – шлях, що біжить у майбутнє за багряними кіньми нашої геніальної революції.

Кажіть же, юнаки й юнки:

– Камо грядеши?