Розділ «Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д.»

– Ні, – каже тов. Пилипенко, – мої «розумні» і тепер «не розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було «не складне».

– Шкода, – каже Хвильовий. – Тоді, може, вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок – то теоретичний онанізм («Праф.»), другий – порожня демагогія (наша «Просвіта»), третій, нарешті, – живі думки в живому вбранні («Олімп»). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового.

– Самохвальство! – кричить маестро.

– Їй-бо, вгадали, – відповідаємо ми. – Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.

Наше «самохвальство й презирство» находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої «Просвіти».

От де справжній адресат.

Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».

– Навіщо це ви робите, – питають його. – Хіба вам не відомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?

– Бачите, – каже Пилипенко, – моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!

Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, – «коли на те вже пішло», то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голослівними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишив десь половину цитати з Бєлінського.

Але все це – маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро. 

ІI

У своєму листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипенко так пише:

– «Одну лише книгу совісно використав до кінця-краю тов. Хвильовий, це – «Искусство как познание жизни» А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він, і пересвідчилися, що в нього добра пам’ять».

Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше – Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога чи то лідера, а тим паче – філософа. По-друге – свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин – ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й, рішуче:

– Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.

І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже-таки ця літературна течія не більше, як «самохвальство й презирство до «молодої» молоді»? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на «киви-морги», на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невдалий виступ.

Перш за все:

– Цілком справедливо думав наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що – українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієі течії тов. Пилипенко ніколи не робив, інакше б він адресу нашої «рідненької» шукав у іншому місці.

Отже, два слова про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи перше, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.