Маруся

– Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, – казав Василь, – то проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь.

– Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! – каже Олена.

– Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню.

– От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.

Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися з ним iти.

Ось як iдуть, i Василь їх попереджа – звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої – та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:

– Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?

– А чим? – каже Василь. А Маруся каже:

– Тим, що, може, вам… пильно треба у городi бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? – Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

– I вже менi тепер город! Забув про його i думати, – сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: – Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб…

– А чому ви учора на весiллi не танцювали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, – тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.

От у таких думках та гадках iде-не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та – як той мiхоноша у колядцi – носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:

– А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?

– Та менi небагацько… дечого й купувати… – каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, – тiльки й треба купити матерi… кресало на люльку… а батьковi… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрiвку.

Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:

– Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.

Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому… та побачимо, що буде дальш.