Розділ «III»

Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: «А чи ви чули», та як почула, що це річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко, – перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.

Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди, і пильно-пильненько вона його мову прислухала.

А сусіда розказує:

– От, – розказує, – крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…

– Яке диво? – спитала молода Кармелиха.

– А таке диво, – говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї, – таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач: а забачать – ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був, – і пучкою до тебе не доторкнуться. От, – кажуть, – їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: «Не боюсь я вас, – каже, – пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге – оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте – мені нема часу стоять, треба їхать – хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, – кажуть, – виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у путі. А той бідолака зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей – саме щонайчистіше срібло!

Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.