Розділ «VIII»

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького темно зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка – з другим, і як поспитати їх: «Кудою»? – одказували вони: «По гриби або по ягоду на спродаж у місто». І справді, щотижня, що три дня можна б було їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У сьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутко про розбої жадні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай, і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко – в один мет – не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами і стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.

У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гіллячка сковзала між ними та й росла, росла, росла у вишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, начебто жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Долі поросли кущі усякі. Сонце западало тудою тільки іскорцями, і квітки там розпукувались у тіні та у прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий розпускавсь там у два рази більш і дужіш; червона, пломениста шипшина розквітала тут пишніша й блідша і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати – ані птиця не порхала, ані вітер не віяв, – непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускають віти легенько й обоє – молодиця й дівчинка – всміхнуться і стрепехнуться, і уявиться чоловік, – хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували; тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво – дурно тривоги не збивала, та вчасу звіщала, коли що де непевно було.

Минала година віджалувана й відмірена на спочинок, прощалися, як кохалися, – з жалем та з болем великим та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловіку гаї, молодиця з дівчиною поверталися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувшу під горою, сливе за містом, недалечке від річки.

Молодиця день цілий, робила на поденщині: дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї поло ти. «Яка ж дівчинка розумненька!» – щовечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дрібненькі рученятка шажок і другий, і йшла у свою хату на спокій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала виходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні – тії пісні, що тато навчив, держачи її у своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеленому гаї.

Повернувся я з Сибіру, нема ж мені долі!

Хотя ж я і не в кайданах, єднак же в неволі!

Слідять мене вдень, і вночі, і всяку годину,

Нігде мені подітися, від журби я згину!

Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того?

Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.

Он чи їде, чи не їде, дарма, треба ждати!

Ой прийдеться Кармелюку марно пропадати!

Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,

Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!

Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,

І, так гроші поділивши, я гріха не знаю.