Розділ «III»

А ще гіршая неправда, вічная скорбота!

Молодосте-одрадосте, єдиная сило!

Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.

Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,

Он, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.

І найшлися поміж людьми люди, що іздригалися на сей клич і зупинялися, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного. жаданого визволення. Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, «що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому», почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю: а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви, а очі мав блискучій ясні, й наче молодів, й зацвітав цвітом.

Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.

Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху. з ляку, – ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках: дружина сидить у хаті. немов з хреста знята; малесенька дочка кличе: «Тату!», питає: «Де тато?»

– Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? – пита стара Кармелиха молодої невістки.

А невістка одказує:

– Будемо його дожидати, мамо.

– Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!

Маруся тоді говорить старій:

– У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «Що нам робити, серце?», а він казав мені: «Не шукай мене, не питай про мене – дожидай мене, я сам прийду!»

– Ну, добре ж, добре – будемо його дожидати! – промовляє стара Кармелиха. – Будемо його дожидати!

І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.

Оце одного разу – було свято тоді й погода – сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: «Мамо, ти ж теперки німа й глуха» і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до усті до вушок, і все дратувала: «Мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»

Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже:

– А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати.