Розділ «Назавжди»

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти

вже більш.

Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,

і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки