Розділ «Береги й околиці»

Правий, або південно-західний берег

За часів запорожців Великий Луг починався з острова Хортиці та його околиць: Сагайдачного й балок – Верхньої Хортиці, Середньої Хортиці (прозваної пізніше Бабуркою) та Нижньої Хортиці, або Капустянки. Ще на карті генерального штабу 1865 року всі ці місця позначені вкритими лісом, але в наші часи в Сагайдачному та горішній частині острова Хортиці ліс винищено до пня, а на всіх балках лишилися тільки невеличкі дубові гаї. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середній же Ті частині зберігся лише сухий корч од величезного дуба, що ріс, за переказами дідів, десь 2000 років і мав 9 аршинів навкруги.

Тут, на острові Хортиці, що за часів Візантії звався островом Святого Георгія, як писав Константин Багрянородний, слов’яни, пропливши Дніпрові пороги, справляли молитви й офіру (жертви) та відпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народні перекази свідчать, що вони зупинялися в затінку саме того дуба. За кілька століть після слов’янських походів на Царгород у холодку під тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожці. Дуб-велетень, свідок язичницьких офір і слов’янських молінь, захищав своїм гіллям од сонця київських князів Олега і Святослава, а пізніше чубатих січовиків, синів вільної волі, й не захотів пережити їхньої смерті. Після скасування Запорозького Війська він захирів, а за 96 літ після тієї події всохла його остання гілка. Чужа, німецька рука зрубала мертвого велетня й лишила тільки пень од нього, та й то, певне, через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.

В історії українського, польського й турецького народів острів Хортиця відігравав велику ролю, бо лежав на шляху із Польщі й України в грецькі, а згодом у турецькі землі й Царгород, а також на устя річок Дона, Міуса й Кальміуса. В давні часи, коли шляхами були тільки річки, повз Хортицю Дніпром ходили в слов’янські землі торгувати греки, далі – венеціанці й генуезці, а тоді й турки. Всі вони вивозили з України здебільшого хліб, меди та хутро. Навпаки, слов’яни плавали Дніпром у Чорне море переважно зі зброєю в руках. Через цей же острів, або його околицями сунулися зі сходу на захід орди диких народів, які мечем, списом і стрілою прокладали собі шлях. У руських літописців острів Хортиця вперше згадується під роком 1103-ім, коли на ньому зібралися князі з усіх князівств, щоб іти в степи на половців. Удруге року 1224-го тут же, біля Хортиці, зійшлися Мстислав Романович Київський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович Чернігівський, Мстислав Ярославович Німий, Данило Романович Волинський, Олег Ігоревич Курський, Михайло Всеволодович та інші, щоб од Хортиці йти разом у степи на татар, з якими вони й зіткнулися біля річки Калки (тепер Кальчик), й мало не всі полягли в битві. Не раз і острів Хортиця був місцем бойовищ за часів Запорожжя, і тому не дивно, що в горішніх шарах грунту на цьому острові й на дні Дніпра довкола нього ще й у наші дні люди знаходять усіляке військове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навіть кораблі. Найбільше ті знахідки стосуються часів Запорожжя, але чимало з них ще й більш давня. Починаючи із середини XVI століття й до останньої чверті XVIII, себто понад два століття, острів Хортиця був власністю Війська Запорозького.

У роках 1552 – 1557 гетьман Вишневецький стояв на Хортиці не тільки із запорожцями, а ще й із городовими українськими та підвладними Москві путивльськими козаками. Через те побудовані там на острові городки захопили далеко більше землі, ніж, звичайно, сягала Запорозька Січ, і вони були розкидані по всій північній половині Хортиці. Байда мав широкі заміри: він намагався держати з цього острова, під своєю рукою весь південний край теперішньої Росії, але тим він роздратував наймогутнішу в ті часи турецьку державу, і року 1557-го султан, скликавши проти нього 100.000 війська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькі городки Вишневецького не тільки пішим військом, а ще й озброєними гарматами галерами. Козаки чотири місяці змагалися з ворогами, але коли польський король і московський цар не подали тим часом ніякої допомоги, то запорожці посприяли гетьманові вийти з городовими козаками на Україну; самі ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Дніпро і зникли в протоках Великого Лугу.

Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортиці, й року 1558-го Вишневецький знову хазяйнував на ній, вигнавши турків до Очакова, а татар – за Перекоп.

За двадцять років після Байди острів знову став осередком Запорожжя, бо відомо, що гетьман Запорозького Війська Шах у роках 1577 – 1578 поновив городки на Хортиці; й чинив звідти напади на турків і татар, а пізніше й на поляків, відплачуючи за те, що король підступно скарав на смерть славного козацького лицаря Івана Підкову, або Серпягу.

Ще через сорок років по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись із одного зі своїх морських походів, побачив Січ Запорозьку, що містилася тоді на Базавлуцькому острові, зруйнованою турками, він став кошем у західному кутку голови Хортиці, де й досі збереглися ознаки окопів, січових куренів та церкви.

Збудована Сагайдачним на острові Хортиця Січ існувала там до 1625 року, коли через утиски з боку поляків запорожцям знову довелося переходити в більш захищене місце – в глиб Великого Лугу. Відтоді, до самого скасування Запорозького Війська, воно не стояло всім кошем на Хортиці, а тільки там держали запорожці залогу, щоб оберігати від татар Кічкаський перевіз.

З північного кінця Хортиця починається височенними сторчовими скелями сажнів до 30 заввишки, далі ж на південь вони знижуються, а береги стають пологішими і, зрештою, закінчуються скелями острова Малої Хортиці у правій протоці Дніпра та Нижньою Головою – зліва; далі вони переходять у низину з лісом, очеретами, озерами та шелюгами.

Напроти Хортиці в праву протоку Дніпра, або Річище, впадає три річки Хортиці, які, запевне, відігравали у війнах запорожців із татарами чималу ролю, бо тільки ними можна було підступитися до перевозів на острів непомітно через те, що всі береги усіх трьох річок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних місць, ще з початку XVIII століття козаки, як і на Хортиці, сиділи зимівниками. Але після знищення Січі, величезні площі Запорожжя були роздані царицею Катериною поміж найближчими до неї вельможами, а водночас із тим на Запорозькі землі прийшли закликані з Німеччини німці-хлібороби; між іншим, їм було подаровано острів Хортицю (2500 десятин). Тоді вся верхня частина Великого Лугу, разом із грунтами, на обох його берегах, указом імператриці, потрапила до рук князя Потьомкіна, ініціатора скасування Війська Запорозького. Од нього ця земля, разом із козаками, що жили на ній, перейшла у спадщину до його племінниці графині Скавронської (за чоловіком – Літто), яка частину своїх угідь, а саме 12 223 десятини по річках Середній та Нижній Хортиці згодом продала Міклашевському. Купивши її по кілька копійок за десятину, він перепродав року 1802-го ту землю німцям уже по 72 копійки сріблом за десятину. Так само вчинив Міклашевський і з грунтами, що він придбав їх у останнього гетьмана України Розумовського та російського фельдмаршала Каменського, нижче Хортиці (село Розумівка та Біленьке). Він дав по 7 копійок за кожну із 60 000 десятин, а збував німцям уже по 57 копійок.

Про долю запорожців, що жили зимівниками на Хортиці, після скасування Січі, цікаві оповідання записав відомий етнограф Я. П. Новицький. Так, року 1890-го в селі Вознесенці, між Кічкасом та Олександрівськом, дід Власенко розповів йому таке:

«На балці, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, і річка була глибока та очеретувата; була риба і раки; було звіра і птиці багато. Біля Бабурки й на Хортицькому острові жили запорожці: Шевці, Довгалі, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякі. Як закупили німці Бабурську землю, то котрі хазяєвиті козаки – перебрались в слободу Вознесенську та в Кріпость, а котрі бурлаки та рибалки – зажили вік біля Дніпра».

На підставі архівних документів та оповідань німців-колоністів подано й такі відомості:

«Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в ній жив запорожець Бабура. Наші батьки (німці-колоністи) року 1789-го застали його тут недалеко Дніпра. Він був заможний, і всі останні запорожці та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив він у добрій хаті, прикрашеній зброєю, і мав добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишні вуси і на голові оселедець. Як прибула на Хортицю перша партія німців-колоністів, він прибув знайомитись з ними і другого ж дня прислав старості на хазяйство по парі гусей, качок та курей, а проте лишився при німцях на Середній Хортиці недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор’я. За ним пішло чимало й інших козаків, що доти пробували у Великому Лузі. У той час берегами Дніпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з добрими садочками, з котрих німці брали молоді дерева до своїх садів. Під час заселення німців по балці Бабурці текла, хоч і вузенька, та глибока, річка Середня Хортиця, багата рибою і вкрита з берегів очеретами».

Згадують німці й запорожця Громуху. Він жив на північ од Бабурки і ставився до німців по-сусідському – дуже приязно. Степ у ті часи (років 1803 – 1810) був ще з високою травою, кущами, і їздити вночі було небезпечно через вовків і через лугарів. Так от, хто, було, з німців спізниться до своєї оселі, то завжди заїздив до Громухи, і він охоче брав усіх таких подорожніх на ніч.

За іншими відомостями, у творах О. С. Афанасьєва-Чужбинського та Д. І. Яворницького, лугарі (запорожці, що після зруйнування Січі лишилися у Великому Лузі), нападали на німецькі садиби, грабували їх. Били німців не за змагання, а за те, що вони наважилися осісти на вольностях Війська Запорозького. Сумно тепер дивитися на кручі й скелі Середньої Хортиці: де колись кублилася запорозька воля, нині стоять цегляні будинки з розмальованими парканами побіля тих аж чотирьох німецьких колоній: Нейостервік, Кронсталь, Розенгарт і Бурвальд. Так само сумно бачити й на річці Верхній Хортиці ціле німецьке місто з десятком різних заводів, замість лісів та непрохідних терників, що росли на цій місцевості.

Нижче балки Бабурки, саме де кінчається острів Хортиця, в Дніпро впадає невеликим лиманом глибока балка Капустянка з річкою в ній Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, після скасування Січі, доживали віку запорожці: Попович, Задирака, Нечіпай, Самарський та інші, перебиваючись рибальством, полюванням, бджільництвом та скотарством. А року 1780-го в цих місцях уже стояла слобода князя Потьомкіна – Любимівка, якою згодом володіла графиня Скавронська; потім слобода перейшла до Міклашевського, а від нього дісталася німцям, і на землях запорозьких зимівників на Нижній Хортиці з’явилося три колонії: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимівку року 1800-го переведено на лівий бік Великого Лугу в інші маєтності племінниці Потьомкіна.

За дві версти від Дніпра з балкою Капустянкою, або річкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка – Колюча; а над нею, з лівої руки, досі збереглися окопи на невелику кількість війська. До деяких часів належать ці споруди – не досліджено.