Розділ «Береги й околиці»

У селі Верхньотарасівці живуть не чисті українці, бо власники села, ще за часів кріпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх кріпаків із Московщини.

Лівий, або південно-східний берег

Далеко менше пам’яток запорозького життя лишилося на лівому, або південно-східному березі Дніпра. Це цілком зрозуміло; ті землі ще з часів татарської руїни й до Нової Січі належали татарам. На лівому боці Дніпра запорозька влада була дійсна тільки між річками Ореллю та Самарою. Пізніше козаки захопили ще річку Вовчу й Кальміус, хоча татари раз у раз порушували січові права на ці займиша й любесенько кочували цими берегами зі своїми кіньми й худобою. Що ж до річки Московки та Кінської, які впадають у Дніпро у верхній частині Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга – майже до кінця існування Запорозького Війська. Одна з балок, що прилягає до Московки, біля якої стояла оселя мого батька, й досі зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столітті була татарська мечеть.

Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортиці впадали дві річки із назвою Московок: вище – Суха, й нижче – Мокра, яка вливаючись у Дніпро біля міста Олександрівська, сплуталася з Дніпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих річок за часів Запорожжя були затінені гарним дубовим лісом, і тут же, користуючись із того, що на Хортиці завжди містилася запорозька залога, дехто з козаків, незважаючи на те, що обидві Московки належали татарам, сиділи на їхніх устях зимівниками. Року 1738-го російський генерал Мініх, під час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер середина міста Олександрівська. Та фортеця відразу ж після війни була залишена росіянами, а натомість року 1770-го за нової війни Росії з Туреччиною, при усті Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між обома Московками звів велику фортецю, яка мала бути головним бастіоном нової Української лінії.

За того будівництва було знищено багато кремезних дубів, як на Московках, так і у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорозького посилав скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті слова лишалися без відповіді; ліс і далі рубали й не тільки на будову, а й на дрова.

21 травня року 1771-го, коли велика Олександрівська фортеця ще не була закінчена, командуючий російською фортецею повів своє військо з Олександрівська понад Великим Лугом на устя річки Кінської. Добудували цю фортецю в 1775 році, коли саме загинула Запорозька Січ, а року 1777-го вона вже як непотрібна була скасована; москалі ж, що перебували в Олександрійську, оселилися Солдатською слободою, яка існує й досі, біля міста.

Сам Олександрівськ довго скидався на село, і тільки з прокладанням повз нього залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом із гарними просвітними будинками. Від нього Великим Лугом ходять пароплави через Нікополь до Херсона.

Із козацьких пам’яток в Олександрівську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Січі Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1828-го проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора російського війська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищі недалеко від церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.

Про місцевість, де нині місто Олександрівськ, дід Нагірний, що року 1884-го мав дев’яносто шість літ, розказував Я. П. Новицькому, між іншим, таке:

«Річка Московка була глибока, і по ній було багато звіра й птиці. Жили й тут запорожці. Як не було ще тут кріпості, то в плавнях і скрізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а. як пригнали 10 000 лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зиму звели».

Там, де річка Московка впадає в Дніпро, від неї одбивається протока, що сполучається з Дніпром і відразу ж відходить од нього в ліву руку. Та протока зветься Кушугумом. Відмежувавшись од Московки й Дніпра, Кушугум тече до німецької колонії Шенвіза, а далі попід степовими горами на південь до злиття з річкою Кінською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повіді сягає трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини з вантажем. У першу повінь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Дніпра, а за другої (квітень-травень) Кушугумом тече Дніпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересихає й поділяється на плеса.

Дід Нагірний так оповідав про Кушугум:

«Кушугум-річка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, – така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й виндихи. Біля Кушугума, над кручами, де тепер німецький Шенвіз (колонія), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур’яну, трави, листя та й зимує. Це давно діялось: як ще границя турецька була по Оріль-річку. Там, де тепер огороди й хати Шенвіза, над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожці, як зігнали турка, – оселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякі діди-сидні дуже кохались у бджолах. І козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвіза, понад Кушугумом, біля турецького».

Я. П. Новицький у книжці «Народная пам’ять» доводить, що німці в Шенвізі часто знаходили на своїх огородах та дворах, копаючи ями, російські гроші часів, коли відбувалися походи на Крим, а саме Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни та Катерини II. Натрапляли німці ще й на глиняні баклаги й інші речі.

Ідучи понад Кушугумом залізницею, що прямує з Олександрівська на Севастополь, проминемо зразу слободу Миколаївку, а далі, перетнувши балку Суху, дістанемось до балки Виноградної. Про сю балку старі діди розказували Я. П. Новицькому:

«Тут ріс виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам, в Круглику (ліс біля устя Виноградної) жив запорожець. Як почув він, що земля панська, – покинув свою хату та пасіку і подався за Дунай під турка».

Через дві версти, там, де зі степу простяглась до Великого Лугу балка Дубова, лежить село Кушугумівка, або Велика Катеринівка. Це село відзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Літто (Скаворонська), а потім – і граф (в 1830-х роках) і прибув якийсь новий спадкоємець, то кушугумівці почали бунтувати, вимагати собі волі й навіть послали депутатів до наказного отамана Азовського козачого війська (бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв їх у військо. Та Гладкий не мав на те влади, і кушугумівців було за те дуже покарано.

Весь цей куток Великого Лугу належить нині графу Канкріну.

Біля Балабиної залізниця перетинає край Великого Лугу. Місцевість тут надзвичайно чарівна, а найбільше у повінь, коли луг залитий. Для всякої водяної птиці скрізь велике привілля, і з вікна вагону здається, що поїзд летить серед моря, оздобленого рослинами.

Нижче Кушугумівки надбережні гори стають вищі й красивіші. Від балки Сухої та до Дубової підіймається сажнів на сорок заввишки гора, яку старі люди називають Шпиль-горою. Про неї у селі Кушугумівці Я. П. Новицький записав року 1885-го від старого діда Орла ось таку легенду: