Розділ «IV»

Усiявши ворожий табiр трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всi повернули назад, але помiж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, i незабаром Богун помiтив, що лишився сам. Се помiтили й поляки i, пiзнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його.

Одбиваючись од ляхiв шаблею з усiх бокiв, Богун через хвилину був уже бiля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забiг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнiрiв, i один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневi, навiть вже пiдняв над козаком свою шаблю...

Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнiровi! Голова самого жовнiра покотилася вiд Богунової шаблi ранiше, нiж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном вiд корогви по головi, а два польськi вояки з радiсним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, – i загинув би другий славний козацький ватаг, – та не стерявся Богун, i не схибла його мiць: метнув вiн могутнiми плечима, i обидва вороги, як грушi з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибiг на лiд.

Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений сiчею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досi не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав вiн про них тiльки тодi, коли кiнь його вже завалився. Проте й у цiй пригодi не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневi, почав вiн плавати бiля нього, держачись тiльки за гриву.

Радiснi гуки та глузування залунали з польського боку, i вороги знов уже бiгли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кiнь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, вилiз i полковник. Тим часом Богуновi козаки, роздивившись, що мiж ними немає полковника, вже бiгли вiд монастиря назад i, радо вiтаючи свого славного ватага, підхопили його и помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря.

Другого дня, коли до Богуна зiбралися сотники, вiн весело жартував:

– Добре вчора скупали мене ляхи в ополонцi! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночi знову дати їм себе взнаки!

I вiн таки й справдi знову показав себе ворогам: знову зробив несподiваний наскок i вигубив скiлька сот ворожого вiйська.

Мiсяць минав, як Богун був в облозi. За цей мiсяць чимало вигубив вiн польського вiйська i дуже втомив ворогiв своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в вiйську й не дуже була помiтна, бо до його все пiдходила свiжа помiч – то з-пiд Кам янця, то з-пiд Станiславова i навiть з Варшави, – та все ж таки давнiшого войовничого запалу у польському вiйську не було.

Одначе довiдавшись, що до Богуна йде пiдмога, Калиновський, щоб не покинути Вiнницi, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тiльки й сей раз витримали козаки i дали таку одсiч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу.

Ще не скiнчилося це бойовище, як з монастирської дзвiницi побачили козаки, що йде до їх помiч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух.

Незабаром Богун почув пальбу з рушниць i козацьке вигукування. Козаки, уманцi, увiйшли у ту частину Вiнницi, що звалася Нове Мiсто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо помiж Новим Мiстом i монастирем стояв з вiйськом Ланцкоронський; вибити ж Ланцкоронського звiдти Глуховi було трудно, бо треба було переходити рiчку, а лiд уже завалювався.

Прождавши ще день i не дiставши вiд уманцiв помочi, Богун вийшов з монастиря i вдарив на ворогiв усiм своїм повком. Молодецький був той наскок, i вороги не встояли: переднi їх хоругви почали тiкати шляхом до Бара, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слiдом, неначеб на те, щоб завернути втiкачiв, але й самi вже не верталися; вiйсько ж, довiдавшись, що проводарi втекли, подалося й собi геть з мiста.

Богун захопив усi польськi гармати, всi вози з награбованим добром i як шулiка полетiв за поляками.

– Вiддячимо, пани-брати, за славного Нечая! – радо гукали козаки i чимдуж гнали ворогiв.

Два днi гнав Богун полякiв, лишивши на шляху мертвими бiльше двох тисяч їхнього вiйська, i тiльки на третiй день, коли потомленi козацькi конi не мали вже сили бiгти, вiн повернув до Вiнницi.