Розділ «I»

Неспокiйно було на Українi. Од села до села переходили звiстки про те, що швидко мають прийти запорожцi визволяти людей вiд польського панування. Багато парубкiв, которi були завзятiшi, тiкали тодi вiд панiв та мандрували на Сiч, щоб битися за рiдний край разом з запорожцями. По селах та по мiстах люди напружено прислухалися до всякої звiстки, хвилювались i юрбами вибiгали назустрiч всякому подорожньому.

Вже не вперше з Запорозької Сiчi прилiтали на Україну орли-запорожцi на помiч поневоленим братам. Приводив їх Лобода, приводив Тарас Трясило, i Павлюк, i Остряниця, i багато iнших ватажкiв, так що от уже пiввiку, як мало не щороку повставала на полякiв то Правобережна, то Лiвобережна Україна. За тi повстання поляки люто помщалися й на козаках, i на селянах, та, проте, своєю помстою вони тiльки дратували наших людей, гартували їхнi душi та збiльшували у них бажання скинути з себе нестерпуче панське ярмо й вибитись на волю. Надiя на перемогу над поляками не вгасала на Українi; вогонь повстання жеврiвся пiд попелом попалених поляками українських сiл, i досить було невеликого вiтру з Запорозької Сiчi, щоб той вогонь знову палахнув полум’ям.

У такi часи одного лiтнього вечора 1648 року до села Ступанiвки, що простяглося своїми зеленими садками понад рiчкою Бугом, наближалося двоє подорожнiх. Тi подорожнi були одягненi старцями, а проте, йшли бадьоро, як ходять козаки.

Не вспiли ще невiдомi наблизитись до першої од краю села хати, де жила стара удова Нечаїха, а вже назустрiч їм iз села вибiгли й старi й малi, бо всiм хотiлося довiдатись, чи не з Запорожжя подорожнi, та розпитати, чи не чули вони про їх синiв, батькiв та чоловiкiв, що пiшли на Сiч.

Всi селяне один перед одним закликали невiдомих старцiв до своїх хат, та тiльки тi не хотiли йти нi до кого, а сiли на призьбi пiд хатою Нечаїхи i попросили напитись.

Випивши пiвглечика сирiвцю, що стара жiнка винесла їм з хати, старiший з невiдомих передав глечика товаришу, а сам звернувся до Нечаїхи:

– Дай, Боже, вам, тiтко, за вашу ласку скорiше побачити вашого сина Данила.

Стара Нечаїха аж руками сплеснула, почувши, що подорожнi знають її сина. Вона сiла поруч гостя i вчепилася своїми старими руками у його плече, неначе страхаючись, щоб той не втiк од неї.

– Ти знаєш його? – почала вона говорити поспiшаючись. – Ти бачив мого Данила? Розваж же мене, серденько, скажи про Данила – чи живий вiн, чи здоровий?

– А як його не знати, твого Данила, – одповiв подорожнiй, – коли його вже вся Україна знає. Два тижнi, як твiй син вирядив нас сюди. Звелiв i тобi вклонитися та переказати, що за тиждень i сам прибуде.

– Дай же тобi, Боже, здоров’я, чоловiче добрий, за твою радiсну звiстку! – плакала з радощiв квола жiнка. – Пошли, Боже, тобi щастя й долю! Я його, мого голубонька, вiсiм рокiв не бачила, – думала вже, що й на свiтi немає!..

Тим часом молодший подорожнiй вдався до селян:

– Що ж, люде добрi, як тут у вас? Чи на себе та на своїх дiтей працюєте, чи про панiв дбаєте та кривавим потом обливаєтесь?

– Де вже там на себе! – озвалися люди з юрби. – Звичайно, на панiв робимо!

– Ну, а церкви у вас вiльнi? У титаря ключi од церкви? Чи, може, у жида?

– Та не в кого ж, як не в жида! – обiзвався похмурий на вигляд чоловiк. – От дитину менi хрестити треба, а жид за те, щоб одiмкнути церкву, три копи грошей править!.. А де менi взяти?

Чорнi брови подорожнього збiглися докупи, заховавши собою глибоку зморшку, що розрiзувала його чоло надвоє, очi ж його палахнули лютим вогнем.

– А ти ж йому кланявся? – спитав вiн селянина.

– Поклонишся, як немає грошей! Бодай вже вiн не дiждав удруге!